Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Кримські татари як корінний народ: історія питання і сучасні реалії

Під такою назвою у грудні 2016 року Державним підприємством «Кримський дім» буде видано посібник, автором якого є експерт з правових відносин у міжнаціональній сфері Інституту демократії ім. П. Орлика Наталя Беліцер.

Посібник містить як україномовну, так і англомовну версії тексту. Як зазначає автор у анотації до книги, «написання такого посібника зумовлене необхідністю поширення в українському суспільстві адекватних базових уявлень про те, що таке «корінні народи», чим вони відрізняються від різних категорій меншин і якими є їхні права відповідно до норм сучасного міжнародного та національного права».

Тож пропонуємо нашим читачам ознайомитися з деякими розділами даного посібника, уривки з якого ми публікуватимемо протягом кількох наступних номерів.

 

  1. Розвиток концепції корінних народів і міжнародного законодавства.

Міжнародне обговорення концепції «корінних народів» почалося ще наприкінці ХІХ століття. В першій половині ХХ століття характерні для того часу уявлення про «корінне населення» можна знайти у документах таких впливових міжнародних і регіональних організацій, як Ліга Націй та Панамериканський Союз – попередник сучасної Організації американських держав. Зокрема, в Статуті Ліги Націй корінне населення розглядалося виключно в контексті колоній та територій, контрольованих колоніальними державами, і було визначено як «народи, ще не здатні самостійно витримати складні умови сучасного світу».

Після Другої світової війни відбулися суттєві зрушення в уявленнях про корінні народи. Якщо в Статуті Організації Об’єднаних Націй 1945 року йшлося лише про «території, народи яких ще не досягли повного самоврядування», то в спільній Статті 1 двох Міжнародних пактів з прав людини 1966 року пряме застосування терміна «народи» в контексті права на самовизначення означало перехід від «географічної» концепції до «соціологічної». Відповідно ж до Декларації про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй та Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2625 (ХХV) 1970 року, в міжнародному праві вперше було закріплене уявлення про те, що в межах однієї незалежної держави, крім титульного етносу, можуть співіснувати різні «народи», кожен з яких має право на самовизначення. Проте в цих документах підкреслено, що не дозволяється: «…розшматування держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправ’я та самовизначення народів… і мають уряди, в яких представлені всі, хто проживає на території даної держави, незалежно від раси або віросповідання, або кольору шкіри».

 

Згідно з оцінками Міжнародної організації праці, такі народи («аборигенні», «перші нації») загалом нараховують 370 мільйонів осіб у понад 70 країнах і складають 5% усього населення земної кулі.

 

У 1957 році відбулася перша спроба кодифікувати права корінних народів у міжнародному праві. Першим юридично зобов’язуючим інструментом була Конвенція Міжнародної організації праці (МОП) № 107 про корінне та племінне населення. В ній ішлося про земельні права, умови роботи, здоров’я, освіту. Пізніше виявилося, що необхідно ревізувати не тільки конкретні статті, а й загальний світогляд цієї конвенції у зв’язку з її невідповідністю сучасним реаліям та змінам уявлень про права і роль корінних народів світу. Саме тому замість неї була розроблена Конвенція МОП № 169 1989 року «Про корінні та племінні народи в незалежних країнах» (http://www.ilo.org/dyn/normlex/en/f%3Fp%3DNORMLEXPUB:12100:0::NO::P12100_ILO_CODE:C169;  набула чинності 5 вересня 1991 року).

Цей міжнародний договір був і залишається єдиним юридично зобов’язуючим інструментом, безпосередньо спрямованим на захист прав усіх етнічних груп з особливим статусом «корінних» або «племінних» народів, незважаючи на розбіжність їхніх назв на різних континентах та у різних країнах світу, як-от, «аборигенні народи», «перші нації» тощо. Згідно з оцінками Міжнародної організації праці, такі народи загалом нараховують 370 мільйонів осіб у понад 70 країнах і складають 5% усього населення земної кулі.

 

Головна концептуальна зміна у стосунках держав та міжнародної спільноти з корінними народами полягає у тому, що корінні народи почали перетворюватися з об’єктів на повноправних суб’єктів міжнародного права. Це означало також повну, принципову відмову від асиміляційного підходу. З плином часу все більшої ваги набувало розуміння того, що корінні народи не є тимчасовим явищем у бурхливі часи глобалізації економіки, політики та культури, натомість являють собою досить стійкі сектори суспільства, які мають інтегруватися шляхом забезпечення повноцінної участі в усіх суспільно-політичних процесах без втрати власної ідентичності.

 

Першою країною, яка ратифікувала Конвенцію №169, була Норвегія. Відносно невелика кількість – 22 країни, що ратифікували її, пояснюється тим, що далеко не всі держави-члени ООН мають на своїй території корінні народи або визнають наявність таких. Проте ця конвенція викликала великий інтерес навіть у тих європейських держав, які вважають, що не мають власних корінних народів, але визнають надзвичайну важливість захисту прав корінних народів у регіональному та глобальному аспектах.

Головна концептуальна зміна у стосунках держав та міжнародної спільноти з корінними народами полягає у тому, що корінні народи почали перетворюватися з об’єктів на повноправних суб’єктів міжнародного права. Це означало також повну принципову відмову від асиміляційного підходу. (Раніше вважалося, що найкращим майбутнім для корінного населення мала бути асиміляція, тобто злиття з домінуючою більшістю населення певної країни, внаслідок чого очікувалося досягти «національної інтеграції»). З плином часу все більшої ваги набувало розуміння того, що корінні народи не є тимчасовим явищем у бурхливі часи глобалізації економіки, політики та культури, натомість являють собою досить стійкі сектори суспільства, які мають інтегруватися шляхом забезпечення повноцінної участі в усіх суспільно-політичних процесах без втрати власної ідентичності. Тим самим міжнародне співтовариство визнало невід’ємну гідність та унікальний внесок корінних народів у розвиток та багатоманітність світових надбань, важливу роль збереження ідентичності корінних народів для подальшого розвитку людської цивілізації.

 

На жаль, Україна, не закріпивши статус кримських татар, караїмів і кримчаків як корінних народів у національному законодавстві, не ратифікувавши Конвенцію МОП № 169 і утримавшись від голосування під час ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права корінних народів, втратила шанс скористатися усіма можливостями міжнародної співпраці у цій галузі. Негативні наслідки такої хибної внутрішньої і зовнішньої політики були усвідомлені державою і суспільством лише після окупації і анексії Криму Російською Федерацією у 2014 році.

 

У 1982 році ООН започаткувала Робочу групу з питань корінних народів, яка мала виробити текст Декларації ООН про права корінних народів.  Зусиллями цієї Робочої групи підготовку проекту Декларації було закінчено у 1993 році. Починаючи з 1995 року, подальшу роботу над текстом проводила спеціальна робоча група за участі офіційних урядових експертів. Низка суперечностей, що виникали між представниками урядів і незалежними експертами, які представляли інтереси корінних народів, включно з тими, хто належав до відповідних народів, загальмувала діяльність спільної Робочої групи. Насамперед, ішлося про вимоги урядових делегацій деяких держав (зокрема, Індії та Китаю) спочатку виробити універсальне визначення поняття «корінний народ», а вже потім на підставі такого визначення рухатися далі. Це призвело до відтермінування появи узгодженого остаточного тексту Декларації; в результаті цей надзвичайно важливий документ був ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН лише у 2007 році.

Діяльність ООН у галузі прав корінних народів полягала також у тому, що 1993 рік був проголошений Міжнародним роком корінних народів світу, а згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/163, наступне десятиліття – Міжнародним десятиліттям корінних народів. Метою цього було зміцнення міжнародної співпраці для розв’язання таких проблем, як забезпечення прав корінних народів, довкілля, сталий розвиток, освіта і здоров’я. Тому ухвалення Україною саме в той період закону про статус кримських татар і нечисленних караїмів і кримчаків як корінних народів Криму/України, а також закріплення й обґрунтування специфічної категорії корінних народів у концепції етнополітики України і публічне обговорення можливості приєднання до Конвенції МОП № 169 могли означати для нашої держави не тільки суттєві політичні «дивіденди», а й додаткову матеріальну допомогу у вирішенні численних проблем кримськотатарських репатріантів, зокрема, з боку Світового банку, який здійснює спеціальні програми, спрямовані на підтримку корінних народів.

На жаль, Україна, не закріпивши статус кримських татар, караїмів і кримчаків як корінних народів у національному законодавстві, не ратифікувавши Конвенцію МОП № 169 і утримавшись від голосування під час ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права корінних народів, втратила шанс скористатися усіма можливостями міжнародної співпраці у цій галузі. Негативні наслідки такої хибної внутрішньої і зовнішньої політики були усвідомлені державою і суспільством лише після окупації і анексії Криму Російською Федерацією у 2014 році. Те, наскільки ефективною буде «робота над помилками» у цій специфічній галузі прав людини, залежатиме від політичної волі законодавців, координації дій і достатнього фінансового забезпечення відповідних структур виконавчої влади, а також рівня активності й ефективності зусиль громадянського суспільства, зокрема, правозахисної спільноти.

Поширити запис
Записано

merzhvinski@ukr.net

Головний редактор газети "Кримська світлиця"

Коментарів немає

Залишити коментар