Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА

Роман «Свій час», вихід якого у світ презентовано 14 грудня на майданчику київської Книгарні «Є», ніби відверто фантастичний. Але для тих, хто, як то кажуть, «у темі», він сповнений дуже прозорих алюзій на реалії культурного простору сучасної України, його діячів, заходи, міста і місцевості. І як не важко розгледіти в головному місті розвитку подій «місто, дуже схоже на Львів», так і не важко впізнати прототипи героїв та персонажів роману. А в розвиткові сюжету герої летять до певного півострова. І цей півострів, – так! – він… «дуже схожий на Крим».

 

Яна Дубинянська народилася, виросла, вчилася і працювала в Криму. Далі вчилася у Львові, в Києві, де й зараз мешкає і працює. У Криму буває навіть зараз, коли він став у певному сенсі островом зі своїм дивним, химерним та багато в чому непевним життям. Крим виявився набагато тісніше зв’язаним з «материковою» Україною, ніж думалося, і треба з цим якось давати раду. Саме присутність у романі отого острова, «дуже подібного до Криму», і привернула нашу увагу до нього. Пише Яна Дубинянська російською, і разом з виходом в Україні перекладеного у Львові роману «Свій час», у Москві вийшло «Своё время».

Це майже неймовірний збіг, як зазначила автор на презентації, це дійсно збіг, бо поки тривав процес перекладу роману українською, Москва «мурижила» роман: там сіпалися між жанрово-стильовими рамками, чи віднести його до фантастики, чи знайти інші визначення жанру. Так і промайнули три роки, а за ці роки змінився і став зовсім іншим сам час. Або, як сказала в одній зі своїх відповідей на презентації автор, «часи зламалися»:

– Цей мій роман менш соціальний, ніж попередній, він більш філософський, побудований на узагальнювальних ідеях. Для мене це було завершення того часового кола. Це були часи Януковича, коли я вимкнула телевізор узагалі. Мені було не цікаво, що відбувається в цій країні, яка, здавалося, втратила всі свої шанси. І ось я його завершила – і зламалися часи. У нас зламалися часи, у нас революція, у нас війна – і в мене був певний час, коли я не розуміла: навіщо література, навіщо митці, навіщо писати мені, навіщо писати взагалі, якщо нікого не можна попередити, якщо нічому не можна завадити… якщо набагато потужніші письменники, ніж я, писали антивоєнні твори, але війна все одно йде тим самим ходом, нічого не змінюється… Але я сподіваюся, що все це перед хай не найкращими часами, але перед часами виходу на якусь нову якість, завжди хочеться на це сподіватись. Завжди є якісь два паралельні варіанти, і не можна сказати, який з них реальний, а який фантастичний. Просто треба мати план і для того, і для того…

 

Боляче, що Україна зараз на всіх рівнях відрізає від себе Крим. Бо відрізати і ментально, і економічно набагато легше, ніж намагатися повернути цим непевним дипломатичним шляхом, в який ніхто не вірить, який дуже довгий, і дуже непевний, і дуже неприємний у деяких своїх проявах…

Не можна відрізати Крим! Не можна кидати і зраджувати кримчан! Не можна розривати ці зв’язки, їх треба підтримувати, бо в момент «ікс» вони нам знадобляться!

 

Аж ось виринув і Крим. Він виринав і раніше констатацією того, що зараз у всій повноті вражень можна опинитися на пляжику під Адаларами не в реальному, а виключно в фантазійному бутті… Було й пряме запитання: про роль культурного впливу на те, як «пішов» Крим, і як зробити, щоб Україна глибоко відчула цінність Криму, і як це зробити?

– В оцій книзі, де основна дія відбувається у місті, схожому на Львів, є ще дві точки, скажімо, інтуїтивні, бо це писалося перед відомими подіями. Там герої стрімко летять на півострів, схожий на Крим, і навіть у конкретне його місце, де є гора, схожа на Ведмедя. І є розділ, де герої подорожують шахтарським краєм… Тобто всі больові точки – вони були позначені. Що це доводить? Це доводить резонанс, який є в письменників, – з тим, що відбувається у житті…  Але я б не стала перебільшувати саме культурний вплив літератури, зокрема «русского мира», на те, що відбувається. На тих самих книжках, на тих самих цінностях можна було зовсім інші цінності вкласти в голови людям, ті ж книжки могли зрезонувати іншим чином. Це вже заднім числом підводиться ця теоретична платформа: ніби відповідальність лежить на письменниках. Але все, що можемо робити, – ми мусимо робити. І ми це робимо.

Боляче, що Україна зараз на всіх рівнях відрізає від себе Крим. Бо відрізати і ментально, і економічно набагато легше, ніж намагатися повернути тим непевним дипломатичним шляхом, в який ніхто не вірить, який дуже довгий і неприємний у деяких своїх проявах. Ясна річ, легше просто відрізати! Для всіх легше, навіть для переселенців. Легше забути і почати нове! Ясна річ, легше для політиків, які задля популістських гасел можуть сказати «колись потім ми повернемо Крим», ну а поки що ми відрізаємо, ми ж патріоти, патріоти не поїдуть до Криму, і так далі, і так далі… Все це дуже непевні речі. Ясна річ,треба розповідати, який нині Крим. Проте у нас зараз розповідають тільки про те, як там усе дорого, які там порожні пляжі і як пенсіонери, які кликали Путіна, шкодують про це. Натомість не згадують, що там живуть і нормальні люди… У нас не проговорюється в принципі концепт життя на окупованих територіях – про це в суспільстві зовсім не кажуть. Якщо ти на окупованій території – то ти або зрадник, або жертва, а більше ніяк.

Про все це треба говорити, треба проговорювати це… Бо дипломатичний процес іде – він може йти багато років, а може здійснитися блискавично, оскільки це залежить від нових викликів нашого часу, які не римуються з тим, що було раніше. Не можна зробити пряму проекцію на попередню війну, зараз все інакше, багато непередбачуваних речей. Але ми маємо бути готові. Не можна відрізати Крим! Не можна кидати і зраджувати кримчан! Не можна розривати ці зв’язки, їх треба підтримувати, бо в момент «ікс» вони нам знадобляться!

Поширити запис
Записано

yaroshevsky@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар