Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Крим великого сонцепоклонника (з навчального посібника С. Кочерги “Під знаком Криму”)

Павло Григорович Тичина

(1891 – 1967)

 

Павло Тичина отримав визнання одного з найобдарованіших українських поетів ХХ століття. Водночас динаміка його самореалізації засвідчує, що творчий потенціал не був повністю реалізований унаслідок ідеологічного пресингу тоталітарної системи. Злам П. Тичини зазвичай пояснюють його психологічною тонкістю, душевною тендітністю, що повною мірою проявилася в ранній ліриці поета.

 

До читача зі своїми віршами юний поет прийшов уже 1912 року. Справжньою літературною подією стало видання його поетичної збірки «Сонячні кларнети», оригінальність і модерністська наснаженість якої не викликають сумніву. Рання поезія П. Тичини належить до європейського символізму й вражає «яскравим, інтенсивним сенсуалізмом» поетичного світосприйняття (Л. Новиченко). Поет убачав свій стиль синтетичним, зокрема, писав: «Ні до якої школи не можу себе зарахувати. У мене є символізм, й імпресіонізм, і навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм» (1921).

Пейзаж П. Тичини абсолютно новаторський, багатий найтоншими відтінками емоційного стану ліричного героя. Філософська основа «Сонячних кларнетів» – пантеїзм, захоплення законами Космосу, гармонією й свободою. Це спричинило розвиток своєрідного тичинівського ідіолекту, що відзначається згущеною асоціативністю, комбінуванням музично-живописної образності. Загалом «кларнетівська» висота П. Тичини вплинула на багатьох українських поетів.

Однак прозорій ніжності, із якою він прийшов до людей, не відповідала жорстока пореволюційна дійсність. Спочатку молодий автор як громадянин емоційно вітав проголошення державності України, що видавалася йому національною перемогою («Золотий гомін», «Дума про трьох вітрів»), протестував проти кривавої громадянської війни («Замість сонетів і октав»), але згодом почав поетизувати політичні гасла більшовиків, що особливо відчувається в збірці «Плуг». У наступних книгах посилюється намагання П. Тичини осягнути й прийняти пореволюційні зміни, що дозволило йому отримати сумнівну репутацію поета-трибуни. Творчі пошуки були й у зрілій творчості, однак авторська вправність не справляла враження відкриття, а подекуди балансувала на межі блазнювання. Не було завершене чи не найзначніше полотно – симфонія «Сковорода», над якою він працював майже півстоліття.

Певний сплеск щирості й незаангажованого натхнення відчувається в творах, написаних під час Другої світової війни, зокрема в симфонічній поемі «Похорон друга». У 50-60-х роках П. Тичина отримує багато нагород, йому довіряють важливі державні посади, проте поетичні збірки є свідченням опустошення й деградації. Цей процес М. Коцюбинська назвала «корозією таланту». Отож, «князь української поезії», за влучним висловом Ю. Лавриненка, перетворився в «одописця тирана».

Проте з висоти часу рання творчість П. Тичини, попри деформацію його мистецької іпостасі в сталінську добу, заслуговує подальшого ретельного вивчення, пізнання «секретів поетичної творчості». Маловідома сторінка спадщини поета – його кримські вірші. Вони несподівано відкривають нам ще одну грань молодого самобутнього пленериста.

Відомо, що в 20-х роках П. Тичина кілька разів побував на Південному березі Криму, який справив на поета сильне враження, зачарувавши своєю красою, наливши його душу «сонячною радістю», обдарувавши тремтінням творчих осяянь. «Як чудесно в Криму… Від’їжджати не хочеться» – читаємо в одному з його листів.

П. Тичина побував у багатьох містах, відпочивав, лікувався в кримських здравницях, ознайомлювався з пам’ятками культури й історії. Уперше поет ступив на кримську землю в серпні 1925 року, прибувши на відпочинок до Алушти. У наступні роки зупинявся в Алупці,  у «Хараксі».

Тут, у Алупці, написані П. Тичиною найцікавіші кримські вірші, і саме тут, власне, він і відкрив для себе принади Криму, приїжджаючи сюди в молодому віці, очевидно, зі своєю майбутньою дружиною Л. Папарук. Кілька віршів автор об’єднав спільною назвою «З кримського циклу» (уперше з присвятою М. Рильському опубліковані в журналі «Життя й революція», 1926 р., ч. 11).

 

Високо оцінив алупкинський доробок П. Тичини В. Стус, який у праці «Феномен доби» підсумував: «Кримський цикл» – останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки – геніально прості, як у П. Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу».

 

На думку Т. Шумейка, кримським поезіям П. Тичини властива особлива чуттєвість і відвертість. У ранніх пантеїстичних творах поет вдавався до тілесних образів, хоча еротизм у нього проявлявся латентно. Але Крим вплинув на авторський почерк. Тут П. Тичина писав вірші, в яких природа й ерос відкрито проникають один в одного. Дослідник уважає, що кримські твори поета є зразком фалічного осмислення символіки сонця. Водночас вони цікаві як спроба показати пластику жіночого тіла. Показовим у доробку поета є вірш «На світанні». На перший погляд у ньому описується юнка, що вийшла з морських хвиль, «мов у пісні Калевалі». Однак картина ню з домінантою рожевих відтінків насправді є лише грою, оскільки за кольористикою й лініями її силуету вгадується захопливий пейзаж кримського ранку, ескіз сходу сонця, яке піднімається над морським плесом і ламаною лінією гір.

Вірш «Пляж» також починається як картина ню. Його героїня втішається ласкою природи, із якою вона відчуває глибоко інтимний зв’язок. Але в цю ідилію вриваються жахливі спогади про пережите під час громадянської війни: пожежа, переслідування, ґвалтування. Однак від болісних видінь із минулого її рятує цілюща сила моря, йому вона адресує риторичні звертання. Ясне море стає символом щасливої дійсності, яка торжествує над мороком проклятого минулого.

Високо оцінив алупкинський доробок П. Тичини В. Стус, який у праці «Феномен доби» підсумував: «Кримський цикл» – останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки – геніально прості, як у П. Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу». Колишній пейзажист вгадується у вірші «В Хараксі», написаному 1937 року. Класичний сонет суттєво відрізняється від більш «розхристаних» за формою попередніх віршів. Та все ж поезія позначена вже знайомою динамікою, яка вказує на загострене відчуття свободи в Криму, піднесений внутрішній стан.

Загалом кримська творчість П. Тичини – це прощальний акорд його безсумнівної «чистої» поезії, яка з часом буде замінена натужною штучністю в доробку останніх десятиліть.

 

Публікується зі скороченнями, повний варіант статті на сайті EDUCRIMEA/ Освіта для Криму http://educrimea.org/

Поширити запис
Записано

merzhvinski@ukr.net

Головний редактор газети "Кримська світлиця"

Коментарів немає

Залишити коментар