Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Стежками провінційних віршувань, або деякі приватні спостереження з третього ешелону красного письменства: частина перша

Невдячна то справа – бути провінційним поетом. Агроном чи ветеринар, бухгалтер чи майстер лісу, старшокласник і пенсіонер, набагато рідше – вчитель, – майже ніколи не філолог, а скоріше, що астроном, часто-густо – журналіст місцевої газети, туди ж вічно заклопотаний культорганізатор, а то й двоє – ото приблизно з цього селищного та невеличких міст інтелігентського прошарку складаються зазвичай провінційні ЛІТО – ЛІТературні Об’єднання. В Криму ще до цього стандартного набору додамо колишніх моряків та військових пенсіонерів. Вони збираються в яку-небудь визначену неділю раз на місяць – улітку рідше, а взимку за інерцією не частіше – в редакціях місцевих ЗМІ (о, це вже геть серйозно!), ординарно – в читацьких залах центральних районних і селищних бібліотек… І дуже рідко читають там вони власні вірші, надаючи перевагу смакуванню відомих строф Єсеніна чи Цвєтаєвої, …Мабуть, оцих двох, не трьох навіть. Для Пушкіна, Шевченка, Лесі, навіть Висоцького є календарні дати, Некрасова благополучно пройдено у школі, Баратинський чи Осьмачка – а хто це? Про бухгалтера Бориса Чичибабіна або киномитця Миколу Вінграновського годі й питати, про Ахматову, звісно, чули (дехто навіть знає, що це – не те ж саме, що Ахмадуліна…), як і про Пастернака, але то таке… Провінція, що вдієш! Назвав би це явище – поети від шкільної програми з російської літератури.

Ті, хто чув про Ліну Костенко чи пам’ятає піввірша з Осипа-Юрія Федьковича, хто не зміг забути з шкільної програми молодого геніального Тичини «бій вогневий» або студіював усерйоз Василя Стуса чи – страшно мовити! – хай і (умовно) російськомовного, але Хлєбнікова – на збіговиська записних тих поетів не ходять, це їхня приватна війна з провінційним шаблоном. У тому останньому середовищі може бути будь-хто, від скромного графомана до невизнаного генія.

Рядки перших традиційно прикрашають шпальти місцевої преси по красних датах, бо там впевнено оселилися незрушні теми Жінки (Матері), Батьківщини (Вітчизни) та Перемоги (Великої)… Була ще Партія, її їм не вистачає та кортить… Віяння вітрів сучасності інколи спонукають когось з них на щось геть патріотичне, як-от, приміром, перекладання віршів Василя Симоненка російською.

Рядки других розходяться у списках поміж «своїх», хто здатен оцінити. Там до сюрреалізму інколи доходить, і ці цінителі інколи намагаються закинути ті витвори місцевих геніїв принаймні в область… А в області повно своїх. Іноді ці другі, нудьгуючи від самодостатності, вкидаються не для розваги в життя ЛІТО, воно, життя, жвавішає, набуває рис літературного навчання, на шпальтах місцевих газет з’являються вірші про погоду й природу та цілі «літературні сторінки»… ненадовго.

Потрібна відверта завзятість плюс сприятливий збіг обставин, щоби в провінції з’явилася бодай якась книжка місцевого віршування. Часи, коли пересічна людина могла собі щиро дозволити видрукувати власну книгу, не ризикуючи домашнім бюджетом інколи геть катастрофічно, а поодинокими випадками і смертельно, – минули приблизно 100 років тому. Чи люди зубожіли в грошах, а чи типографії районні знахабніли, жируючи друком швидко змінних форм бланків звітності, – та до книжок доходить хіба що в аматорів із підприємців, тоді з’являються наскрізь глянцеві томи на крейдованім папері, достойному все ж кращого ужитку… Або в статечних пенсіонерів, які підключають напрацьовані за довге трудове життя зв’язки й друкують збірки коштом старих та успішних друзів – директорів колишніх радгоспів і розподілювачів різних бюджетів по статтях.

Ревні до досягнень особистих колег по відбуванню часу у ЛІТО, і перші, й другі зазвичай щиро радіють, коли у сусідів бодай щось виходить колективне. От не забуду, як чудова Таня Алюнова, геній, можливо, не провінційного рангу, раділа в Судаку тієї далеченької зими з виходу в світ зошиту-збірки ЛІТО містечка Карасубазар (що воно й досі чомусь зветься «Бєлогорск») – а там же ж не було ані поезії, ані поліграфії – ба це була все ж певна «перша ластівка»! Про Таню Алюнову, her life and work, треба писати окремо та особливо, як про непересічне життя й геть не селищного рівня талант. І, хоча вона ані слова не написала українською, бо в школі вчилась десь в Сибіру, та читали її не тільки у Криму, а в Україні навіть перекладали аматори та професіонали. Це – іншим разом, зараз бо про те, як скромне Судацьке ЛІТО з геть не оригінальною для цієї частини світу назвою «Кіммерія» вибухнуло зненацька кількома досить статечними – принаймні ззовні – книжками.

 

***

Осінь барви зелені

Вифарбувала в гарячі,

Ну а тепер за літом

Сірим дощем все плаче.

Красу, нажаль, не повернеш,

Ні квітам, ні буйним кленам,

Все витоптано кроком –

Сильним, стрімким, шаленим!

Погублено і розбито,

Навіщо тепер їм жити?

 

Але завмирають клени,

І падають в землю квіти,

Щоб по весні веселій

Знову почати жити –

Щоб розпустились квіти,

Листя на тому ж клені,

Щоб довго іще шаленіти

Кроком життя шаленим.

 

Той видавничий бум, що охопив тихий узимку курортний Судак десь більш вже ніж півдесятиліття тому – був неповторним і цікавим феноменом, наслідком шаленого збігу неймовірно сприятливих чинників. Ба це не приклад, тому не про це – а про книжки, що ми одтепер з того маємо – дуже пристойні як поліграфічно, так частково і за змістом, що їх не прикро погортати, й не соромно будь-кому показати. Буває небувале!

Усього було їх, може, приблизно 6 видань. І перше – «Лики осени». А може, друге, бо водночас з цим в осінньобарвного кольору палітурці томиком вийшов ще й перлово-сірий «Провожая эпоху». В якому от і було зібрано саме поважні дописи на тему того, що пнулося, та не вмістилося на перші шпальти красних випусків місцевих часописів. То ж не про нього, – про щемливу осінь.

З 22 поетів, представлених у збірці «Лики осени», тільки шестеро вже увійшли в пантеон місцевого красного письменства. Решта 16 ще пишуть – принаймні писали тоді, коли формувалася збірка. Можливо, хтось з них віршує й українською – достеменно відомо про двох або, може, й геть п’ятьох, що щось можуть написати чи то позабутою рідною, чи вивченою у школі українською. Але маємо ми у книжці, з 69 різних віршів, тих українських віршів аж 4. Один з них став навіть «хрестоматійним», – про «барви жовтогарячі». Можливо, він не найсильніший у цій авторській підбірці, в цій збірці взагалі, проте саме ним колись-бо свідчив тихий узимку курортний Судак поважним своїм гостям, що українське слово і в нім є та – живе. Ось тут він, і візьмемо ще й інший, другий, теж осінній, та, про всяк випадок, трохи сховаємо автора за літерами, як-от: А., чи Б., В…  Г.Д. – такі часи.

Поширити запис
Записано

yaroshevsky@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар