Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА

«На Землі нема раю, є Крим…»

Спершу була книжка, в книзі були вірші, а у віршах був Крим. Не в багатьох, бо географія в тій книжці різнобарвна, але кольори Криму мали місце. Потім була презентація цієї книги в Києві, в залі Будинку письменників, де того зимового вечора ніде було яблуку впасти.
Книга називається «Сонячна зустріч», так воно й відбулося насправді.
Ще трохи згодом за зустріччю було інтерв’ю з автором – Олесею Сінчук.

– Пані Олесю, розкажіть, будь ласка, про Крим: що він для Вас?
– Моя подруга Наталя Афанасьєва написала пісню, яка починається словами: «На Землі нема раю, є Крим…». Дуже влучно! Для мене Крим завжди був символом щастя. Тільки ступаю на кримську землю – і на якомусь глибинному рівні усвідомлюю: тут усе наповнене щастям, тут це щастя співає, переливається у просторі, бринить – від моря до неба, від неба до гір, від людей до людей. Скільки подорожей, скільки вражень, скільки рідних душ я зустріла там!
Незабутня перша зустріч з Кримом, це був Коктебель. Кожна хвилина там – подих Безмежжя, що понад часом і простором, понад усіма вимірами… Я ночувала навіть не у наметі, а навіщо? Кримські ночі надзвичайно теплі, у серпні дощу майже не буває. Море, наче парне молоко. Вдень і вночі!
Згадую похід на гору Демерджі. Вперше там і тоді відчула якусь незвичну прохолоду на долонях! І лише через кілька років зустріла йогів, які розповіли, що це все енергетика, і що вона у певних місцях планети підсилюється, і якщо душа людини відкрита, то вона відчує це. І саме гора Демерджі – одне із таких місць. Згадую, як зраділа, коли у знаменитій «Долині привидів» упізнала камінь, що був у кадрі фільму «Серця трьох». А ще, як у Алушті на радощах стрибнула у море із 12-метрової вишки, не відчуваючи ніякого страху, причому раніше я навіть з метра не стрибала! І вперше побачила дельфінів – не у дельфінарії, а на волі, метрів за 15 від нашого прогулянкового катера, що йшов із Алушти. Вони сміялись! Це були якісь справді космічні звуки, це було відчуття краси, безмежжя і глибини моря.
А у Севастополь я просто закохалася! Таке буває… Відчувала його молодим хлопцем, русявим, із великими сірими очима, доброю і мужньою усмішкою, таким чарівним, незвичним, натхненним. Блукаючи по Графській пристані одного разу, навіть залишила у шпаринці одного дерева лист-зізнання. Цей вірш так і залишився там. Я його не переписала на чистовик…

 

«Для мене Крим завжди був символом щастя. Тільки ступаю на кримську землю – і на якомусь глибинному рівні усвідомлюю: тут  усе  наповнене щастям, тут це щастя співає, переливається  у просторі, бринить – від моря до неба, від неба до гір, від людей до людей…»

 

– Це з особистого, а Ви ж – митець, Ви збираєте аудиторії слухачів…
– …і саме Кримом, із Севастополя до Сімферополя, проходив один із перших моїх гастрольних шляхів – через Балаклаву, Форос, Алупку, Місхор, Ялту. Кожне місто, кожен виступ там – наче маленьке життя! Кримчани обожнюють українську пісню та поезію – стверджую з власного досвіду, мені принаймні саме такі кримчани траплялись. Їх було дуже багато! Згадую, як у Місхорі мене забрали ночувати з готелю до хати вдячні слухачі. А я попросилася спати на свіжому повітрі, на ліжечку у саду, під деревцем. Прокидаюсь – о, вже і сніданок готовий! Навколо – сонцем налиті плоди інжиру… Крим – це казка, де мрії збуваються!
Часто доводилось виступати у севастопольському Будинку офіцерів флоту. Севастопольці, які приходили на концерти, – відкриті, світлі. Як море і як сонце над морем. Їм подобалось усе, що йде від серця, – і моя фортепіанна музика, і сопілка, і авторські пісні. А особливо, звичайно, коли це ще й пісні про Крим! О, тоді вже точно чекай, що викличуть «на біс» разів десять!
Я гастролювала разом із родиною, часто моя маленька донечка Зореслава засинала під шум хвиль на мисі Фіолент…

– Були й кримські зустрічі в інших форматах?
– У 2009 та 2011 роках мені пощастило бути учасником Всеукраїнського фестивалю української книги у Феодосії. Враження космічні! Щоранку – сніданок із запашними динями та виноградом, усе домашнє, дарується від щирого серця, адже ми живемо не у готелі, а на дачах кримських прихильників української культури! А потім – зустріч сходу сонця на морі, зустрічі з цікавими творчими людьми, екскурсії містом, виступи у музеях. Згадую, яке натхнення відчувала у музеї Гріна! Співала про море, про Крим, про зоряне кохання. Читала свої вірші… Здавалось, душа Олександра Гріна була серед нас тоді, він слухав…
А в картинній галереї Айвазовського у мене прямо під час концерту народилось кілька фортепіанних творів. Безмір, глибина, блакить, невимірність щастя! Я пам’ятаю слухачів, їхні очі, їхню вдячність, їхнє розуміння. Так само – й у музеї сестер Цвєтаєвих.

Залишаю сліди на піску,
обіймаю тумани сумні…
Білі-білі мелодії снів
хвилям стелять доріжку м’яку.
Білі-білі твої береги,
мов у золото вплетений сніг…
Чуєш — чайки сріблястої сміх
забринів під вітрилом тугим?
Вже колисочку зоряну в’є
життєдайного неба блакить,
і на тисячі сонечок вмить
розсипається серце моє.
Невагомість! У сонце лечу,
тану в гомоні зір осяйних,
і загадую, щоб серед них
мою душу коханий почув.

– Отак це було?
– Так. Це було. Вірніше – це те, що понад часом і простором. Воно вічне. Крим – рідна земля. Дорога. Жадана. А зараз ще більш жадана, ніж будь-коли. Адже коли втрачаєш, починаєш ще більше розуміти, наскільки дорогим було втрачене.
Нещодавно знайшли із татом пісню на його слова «Чорне море». Почали співати. Дійшли до слів:
«Тут мій Севастополь з моїм Херсонесом,
Де я твої губи солоні зігрів…»
І я бачу, що тато плаче. Могутній, мужній, майор повітрянодесантних військ! Так, це його молодість, його кохання, його Севастополь.
Я вірю, що існує космічна справедливість. Це стосується всього – і думок, і вчинків, і людей, і держав. І Крим обов’язково повернеться…

І знову Крим
І знову Крим! Умита вітром стежка
Хова в траві ожинові сережки,
Летить за горизонт, у вись безкраю,
Платанів крони в небо заплітає.
І знову Крим… І сонцем пахнуть дині
На дачі у киянки Антоніни,
Тут равлики гойдаються на стеблах,
Тут сяє виноград, мов зорі теплі…
А вечір сни розказує духмяні,
Прозорі хмари обійма туманом,
І сива даль колише місто рідне –
У синій мушлі гір перлину срібну…
Степи таврійські! Воля заповітна!
Душа Землі із ваших трав розквітла!

Поширити запис
Записано

duboviaz@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар