Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Покликання митця

Серед фотохудожників України Едуард Странадко посідає своє особливе місце. Він протягом тривалого часу займався плівковою фотографією, а сьогодні активно знімає камерою, вмонтованою в мобільний телефон. Людина з чималим життєвим досвідом, яка напівжартома скептично говорить про своїх ровесниківфотографів, він з радістю готовий спілкуватися з молодю. Едуард Странадко – голова Національної спілки фотохудожників України, заслужений працівник культури України. Кримчанин, він частину життя мешкав у Полтаві, згодом у Дніпропетровську та Санкт-Петербурзі.  Зараз живе і працює у Києві.

 

– Ви народились у Криму, де саме?

– Так вийшло, що народився я у славному місті Джанкої поблизу залізничного вокзалу. Ще й досі у моїй пам’яті приємно перегукуються  станційні звуки, нагадуючи дитинство. Мій батько викладав кубинцям, бо чомусь Хрущов вирішив, що їм буде тепліше у Криму, тому десь у 5 років я вже почав розмовляти іспанською, бо весь час переходив з рук на руки молодих та симпатичних посланців Острову свободи, як тоді говорили. Я наївно думав, що усі на світі люди такі: красиві, молоді, мулати, гарно одягнені в усе американське, тому перше відвідування джанкойського базару, де я побачив неприємних та злих совєцьких людей у фуфайках, справило на мене неабияке враження.

– Життя в Криму, як це вплинуло на майбутній талант Едуарда Странадка?

– Доля малолітнього іспанця, який не хотів розмовляти російською, була вирішена на сімейній нараді. Мене віддали до цілодобового дитячого садка. Уявіть собі дитинку 5 років, яка тижнями залишалась одна, коли усіх інших дітей забирали додому. Один у величезній спальні, вночі… Так я став художником.

– Можливо, є спогади  про перші кроки як фотографа, пов’язані з Кримом?

– У нашій сім’ї завжди було безліч фотографій. Сімейний альбом  був першим підручником з композиції для мене. Перше, що й досі вражає у Криму, – це запах. Можливо, це якесь моє персональне відкриття, але на моїй батьківщині все має свій запах, теплий та рідний для мене. Навіть той сімейний альбом, про який я згадував вище, і досі якось невимовно загадково нагадує про сімейний затишок, «коли мама була молодою і батько живий».

– Батьки мали відношення до фотографії?

– Мої батьки не мали відношення до фотографії, але у сім’ї існував певний культ фотозображення. До речі, мій дядько та дідусь гарно фотографували, а поява на білому листі зображення при таємничому світлі червоного ліхтаря – це просто чарівне відчуття для вразливого підлітка. Згодом прийшло усвідомлення, що найкоротший шлях до серця дівчат це бути, умовно кажучи, «баяністом», тобто грати на будь-якому інструменті, або документалістом їхньої неземної краси, тобто фотографом.

– Як сьогодні Крим впливає на вашу творчість?

– Відчуття, що у Криму живуть якісь не ті люди «у фуфайках», які просто не відповідні красі півострова, завжди не покидало мене. Ще до кримської трагедії 2014 року екскурсовод якогось невеличкого музею у Професорському куточку недвозначно та нав’язливо говорила про велич східної держави, так само, як і родичі, що залишилися там. Кривава кримська історія більшовизму та війни теж додають присмаку крові. Можливо, комусь це і подобається, але не мені. Після смерті батька ми переїхали до Полтави. І я жодної миті не жалкував про це.

– Пане Едуарде, спочатку Полтава, згодом Дніпропетровськ та Санкт-Петербург. Зараз живете і працюєте у Києві. У названих вище містах є щось спільне, чи не так?

– Якщо коротко, перше – це місто, де має зародитися талант, у другому – оформитися у справжнього митця, а жити та творити треба у столиці.

– Ваша участь у фотовиставках, проектах. Чим можете похвалитися?

– Маю 65 персональних виставок, більше 100 – у колективних проектах. Чому така невідповідність у кількості? Вважаю, що персональна виставка є унікальним проектом, де автор від самого початку до реалізації може контролювати весь процес. Колективна ж виставка є продуктом, насамперед, – кураторським або, виходячи з назви, – колективним. Я влаштував безліч виставок як куратор. Після п’яти десятків кинув їх навіть рахувати та прибрав  з власної артбіографії. Стосовно нагород скажу, що фотографія –  мистецтво досить різнопланове. Однією з сторін цієї різноплановості є участь у міжнародних конкурсах з метою отримання нагород. Мені більше подобаються персональні проекти. Я розумію, що в Україні шанувальників фотомистецтва не більше 300, тому можна сказати, що я працюю для них.

– Голова спілки і фотограф, як ці дві особистості уживаються в одній особі?

– Існує така думка, з якою я не погоджуюся в принципі, що головою спілки має бути не фотомитець, а успішний менеджер. Тобто розумієте: головним режисером – завгосп, головним редактором – колишній військовий, а керувати країною – куховарка. Тому доводиться якось поєднувати в собі ці дві, здавалося б, різні крайнощі одного і того ж процесу. До речі, коли ще не був головою спілки, хибно вважав, що я один такий на білому світі геній, тепер все стало на свої місця.

– Знаю, що ви активно продовжуєте працювати як фотограф і часто проводите свої персональні фотовиставки? Мета комусь щось доказати чи і надалі триває пошук себе у фотомистецтві, а можливо, є третій варіант?

– Так вийшло, що цього року маю вже 9 персональних виставок, переважно у Києві. У нас так: якщо показати вдруге ті ж самі роботи, на третю виставку вже ніхто не прийде. Тому доводиться щоразу придумувати щось нове, йти вперед, бо розумію, що до моїх робіт ставлення особливе, більш критичне серед колег. Взагалі вважаю, що ми живемо в унікальній країні та в унікальний для неї та для будь-якого її мешканця час. У подиху початку нового століття художник вбачає симптоми недуги, коли болісно переглядаються старі цінності, а нові викликають сумнів або вiдразу, коли прожите життя виявляється майже марним й удаваним, а світле майбутнє знову вiдсувається у недосяжну далечiнь, саме iснування набуває характеру хиткого, недостовірного та проникнутого тривожним почуттям втрати. Художник дозволяє нам бачити навколишній світ інакше – складніше та пронизливіше.

Поширити запис
Записано

ratushny@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар