Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА

Окремішність нашої частини Європи від решти материка на замулене око «природна», бо мало хто з українців має досить власного досвіду її, Європи, близькості та доступності. Це ніби геть інший світ, не стільки за кілометрами, скільки за часами. Мандри заробітчан не в рахунок, і автостоп ні до чого – йдеться про природний навіть не звязок, а органічну цілісність. Не вдаватимемося до спогадів вікової та тисячолітньої давнини, про прадавні й недавні наші наукові, культурницькі, мистецькі і навіть родинні зв’язки, бо на рівні особистостей все воно нікуди не поділося. Особливо в царині мистецтва: як і сто років тому, художників вабить Париж, звідти до нас завітала Ірина Вишеславська.

 

Гість здалеку, ще й рідкісний гість – тож поспілкувалися про все. Про життя та мистецтво, про те, що було і що буде. І що відбулось, а що обірвалося і що з цього є і на що сподівання, крім як на час. І чи вистачить того часу, бо він довший, ніж одне життя, а надія обіймає все.

Пані Ірина – донька поетеси Агнеси Балтаги та Леоніда Вишеславського, того самого, який був передостаннім володарем футуристичного, вигаданого великим мрійником Веліміром Хлєбніковим, титулу «Голова земної кулі». Відомий український поет та культурний діяч Леонід Миколайович народився у Миколаєві, учився в Харкові і Києві, пройшов Другу світову, згодом багато подорожував Європою. Подорожувала тоді з батьками і донька. Народилася пані Ірина в Києві, тут і художню освіту здобула, хоча навчання розпочала в Ленінграді. Мистецтвознавці відносять її творчість до постімпресіонізму, її головні напрямки – портрет і жанр, тому ілюструє цю статтю не пейзаж такого близького для художниці узбережжя Тавриди, а «портрети» квітів пензля майстра з легендарного Старого Криму. Це містечко, що не на узбережжі, а поблизу від Судака й Феодосії, найбільш відоме як останній притулок романтика О. С. Гриневського, який залишився в літературі як Олександр Грін. Там його музей, там музей Костянтина Паустовського, там багато років мешкав інший видатний українець, чудовий російськомовний поет Григорій Петніков, – другий після Веліміра голова земної кулі… Частими гостями Старого Криму була й родина Вишеславських.

Але не з сентиментальних почуттів було придбано в Старому Криму житло подружжям Вишеславська-Дюран. Чоловік Ірини Леонідівни, Жан-П’єр, капітан корабля, а тепер відомий як фотограф-митець, який захоплюється, зокрема, старовинною українською храмовою архітектурою, виявляється, мав і свій вибір:

 

2

 

– Пані Ірино, а як Ваш чоловік-француз сприйняв Крим?

– Та це ж саме він, власне, його і «сприйняв»! Це все через нього! Він же не просто «француз», він майже все своє життя жив і працював на Côte d’Azur, Лазурне узбережжя: Канни, Ніцца… Взагалі-то він – моряк, в нього порт приписки – це Антиби, коло Канн. Ми живемо в Антибах. Усі кажуть, що Крим схожий на Лазурний берег… нічого подібного! Море, може, й схоже … але – кращий берег, берегова лінія – цікавіша!

 

– У Криму цікавіша?

– Так, цікавіша! Сама природа.

 

– Це він каже?

– Так! І я це кажу – бо я ж там живу. Сама природа цікавіша. А люди, і як це все зроблено – жодного порівняння, звичайно, нема. Але мій чоловік тяжіє до чогось такого, як кожна, мабуть, літня людина, любить свою молодість, каже, що так було колись у Франції…

 

Це містечко, що не на узбережжі, а поблизу від Судака й Феодосії, найбільш відоме як останній притулок романтика О. С. Гриневського, який залишився в літературі як Олександр Грін. Там його музей, там музей Костянтина Паустовського, там багато років мешкав інший видатний українець, чудовий російськомовний поет Григорій Петніков, – другий після Веліміра голова земної кулі… Частими гостями Старого Криму була й родина Вишеславських.

 

– Тобто Крим сьогоднішній нагадує…

– Південь Франції 50 років тому.

 

Отакої. Митець – це професійно гострий погляд, інколи погляд цей знаходить у повсякденні таке, що ми звично не бачимо. От, приміром, «кримський міст»:

– У Києві на одному березі живе людей, як у Криму. А в Києві, подивимось на мапу, 5 мостів, і треба ще. Коментарі потрібні?

 

3

 

А от старокримські спостереження, розмови з людьми, які в Криму були просто сусідами:

– Приходили звичайні люди, вони шукали роботи, а ми саме розгортали експозицію з портретами митців українського відродження 20-х років. Питають, що то за люди? А що з ними? А, розстріляні… – і так, ніби це таке. Я потім тільки з’ясувала, що вони переважно є дітьми відставників, що батьки їхні вперше оселились тут. А кримські татари – геть інші! Мені мій  чоловік-француз так і каже: найбільші європейці в Криму – це кримські татари…

Вони розпочали створювати в Старому Криму культурний центр. І центр запрацював майже одразу, і приїздили люди з України і з Росії, з Франції й з Польщі, і були яскраві плани на наступні літа…  Але то був уже рік 2013. Про проекти і плани, що встигли й що зробити ще живе надія – далі буде.

 

 

Фото з сайтів: litnik.org,  http://mvduk.kiev.ua

2 – Ірина Вишеславська. Старий Крим. Бульдонежі, 2012 р. Полотно, олія.

Ірина Вишеславська. Старий Крим. Іриси, 2012 р. Полотно, олія.

Поширити запис
Записано

duboviaz@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар