Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Ханська Україна (частина 2)

Наприкінці 1683 року, на початку чергової 16-річної польсько-турецької війни, п’ятитисячне військо на чолі з пропольським гетьманом Куницьким здійснило похід через молдавські землі в буджацькі та білгородські степи. Пропольські козаки завдали поразки васалам Османської імперії, але на початку 1684 року їх самих було розбито у Молдові. Однак військова кампанія гетьмана Стефана Куницького, що відбулася взимку 1683-1684 рр., набула великого розголосу в багатьох країнах і увійшла до світової історії. Цей похід був важливою ланкою політики християнських монархів Європи з оборони від експансіоністських намірів Османської імперії. Також під час цього походу було взято в полон молдавського володаря і гетьмана підосманської України Георге Дуку.

1

«Гетьмани ханською милістю»

Улітку 1684 року султан Мегмед IV проголосив новим гетьманом України (відповідно до Журавненського і Бахчисарайського договорів) козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування територіального утворення Ханська Україна. Можемо стверджувати це з огляду на такі чинники: по-перше, гетьмана було призначено за наполегливою пропозицією кримського хана, а по-друге, він почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (його резиденцією став Ягорлик), підконтрольного ханству.

У листопаді 1684 року Сулименко разом із шеститисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея І та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити Немирівську фортецю у пропольського гетьмана Андрія Могили, однак так і не зміг цього зробити. Зрештою після ще кількох невдалих походів на Немирів і Брацлав козаків Сулименка розбив А. Могила під Ягорликом, а самого ханського гетьмана схопили і відправили у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і стратили.

Після цього османське керівництво вирішило замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадити». А ханський син наказав новому гетьманові Якиму Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав на допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також закінчилася невдало. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 року Самченко загинув.

Одразу ж після смерті Я. Самченка турецький султан за пропозицією кримського хана призначив гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, що обрав для себе коротке і зрозуміле козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Т. Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі, щоб відвоювати їх у ставлеників Польщі. Проти «Стецика Ягорлицького» були спрямовані майже всі військові походи фастівського полковника Семена Палія наприкінці XVII століття.

Степан Лозинський помер від ран у листопаді 1695 року. Його наступником був Іван Багатий. У 1698 році під час походу лівобережних полків до Причорномор’я серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції й запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу[i].

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Таємний задум Івана Мазепи

26 травня 1692 року колишній писар Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Петро Іваненко, чи Сулима[ii] (глузливе прізвисько «Петрик» закріпилося завдяки московським джерелам) від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського» скріпив з ханом договір про «вічний мир і братерство, і спільну оборону від Москви і Польщі». Кримський хан визнав Петра Сулиму гетьманом України і надав йому військову допомогу у протистоянні з московськими військами. Улітку того самого року 20-тисячна орда з «петриковими» козаками рушила на Полтавщину.

«Бачить Бог, що не для своєї слави, а для цілості і оборони українського нашого краю, для помноження і охорони вольностей Запорозького низового й городового Війська і для вільної військової здобичі на Дніпрі я розпочав цю справу», – так у листах звертався Петро Сулима до жителів Лівобережної України.

Проте антимосковське повстання не мало успіху. Наступні походи, що відбувалися кілька років поспіль, також не були переможними. Сучасні дослідники схиляються до думки, що акції Петра Іваненка були частиною таємного задуму гетьмана Івана Мазепи щодо відокремлення Гетьманщини від Московії, про який провідній частині українського генералітету було відомо ще з початку 1691 року. Листи Петрика до запорожців, датовані першою половиною 1690-х років, майже ідентичні пізнішим висловам Мазепи, а текст його договору із кримським ханом 1692 року і договори П. Орлика з Туреччиною 1711-1712 рр. теж мають багато спільного: південний союзник зобов’язується не втручатися у внутрішнє життя, вольності козаків, не брати з купців додаткового податку, мита, спільно виступати під час воєнних дій тощо.

1696 року Петро Іваненко опинився на території Ханської України. У листопаді 1698-го два полонені волохи свідчили в малоросійському приказі, що в Дубосарах улітку обрано гетьманом «проклятого Петрика», при якому не більш як 200 військових людей. А попереднього гетьмана Івана Багатого відсторонено від гетьманства через прихильність до християн[iii].

4

«Друга Хмельниччина»

Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією і Річчю Посполитою, підписаним 16 січня 1699 року, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує», мала бути скасована. У червні того самого року Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпустити козацьке військо мали протягом двох тижнів. Це рішення мотивували тим, що після припинення війни з Туреччиною відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобережжі. Карловицький мир збурив козацтво на всьому правобережжі: і в Польській, і в Ханській Україні.

У березні 1702 року козацька рада у Фастові оголосила про відновлення вільної козацької держави Війська Запорозького. Самійло Іванович Самусь публічно відмовився від титулування «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та був обраний «гетьманом Українським». Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». Очевидно, що саме на цій раді наддністрянські козаки Ханської України в особі колишнього ханського гетьмана (адже на цей час посаду вже мали скасувати) Петра Іваненка (Сулими) і старшини підтримали повстанців і передали свої клейноди Самійлові Самусю.

 

Омріяне об’єднання

15 червня 1704 року під Паволоччю гетьман С. Самусь зрікся булави на користь «Вельможного Й[ого] М[илості] Пана Гетьмана Мазепи», і його призначили богуславським полковником. Цікаво, що полковником брацлавським Іван Мазепа призначив Григорія Іванового Іваненка, колишнього полковника дубосарського, сина колишнього гетьмана Ханської України Івана Багатого Іоненка[iv]. Ханська Україна перебувала у складі об’єднаної України під булавою «гетьмана обох сторін Дніпра» Івана Мазепи в 1704-1708 рр.

Гетьман Мазепа в ці роки зміцнив укріплення Білої Церкви, перевіз сюди частину гетьманських клейнодів і своїх скарбів. З огляду на те, що рід Мазеп походить із Білоцерківщини, можна припустити, що за прикладом Хмельницького він планував зробити тут, у власному родовому гнізді, постійну резиденцію гетьмана й українського уряду. Проте події 1708-1709 років обірвали ці мрії Мазепи…

Коли польський союзник короля Швеції Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Під час військової наради у Жовкві гетьман Мазепа попросив у царя надати йому для оборони кордонів України 10 тисяч московських солдатів. На це сюзерен відповів васалові, що «не тільки 10 тисяч, а й десять чоловік не можу дати; як можете самі бороніться». Так у гетьмана з’явився формальний привід для реалізації таємних намірів про відокремлення Гетьманщини. Цар порушив зобов’язання обороняти Україну від «ненависних поляків», що було основою всіх українсько-московських угод із 1654 року.

 

Сучасні дослідники схиляються до думки, що акції Петра Іваненка були частиною таємного задуму гетьмана Івана Мазепи щодо відокремлення Гетьманщини від Московії, про який провідній частині українського генералітету було відомо ще з початку 1691 року. Листи Петрика до запорожців, датовані першою половиною 1690-х років, майже ідентичні пізнішим висловам Мазепи, а текст його договору із кримським ханом 1692 року і договори П. Орлика з Туреччиною 1711-1712 рр. теж мають багато спільного: південний союзник зобов’язується не втручатися у внутрішнє життя, вольності козаків, не брати з купців додаткового податку, мита, спільно виступати під час воєнних дій тощо.

 

Союз зі шведами

28 жовтня 1708-го, коли Карл XII, який ішов на Москву і через проблеми з продовольством завернув в Україну, Мазепа підписав із ним союзницьку угоду. Зміст угоди 1708 року в переказі Пилипа Орлика такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли буде потреба та коли цього домагатимуться гетьман та його стани (Etats). Усе завойоване на території Русі, але колись належне руському (українському) народові, слід повернути до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті генеральна рада («стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не мав права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства українського[v].

Дізнавшись про перехід Мазепи на шведський бік, московський цар Петро І дав наказ князю Олександрові Меншикову знищити гетьманську столицю. Меншиков увірвався з військами у резиденцію гетьмана Мазепи Батурин і зрівняв її з землею. За різними даними, в результаті Батуринської трагедії 2 листопада 1708 року загинуло від 11 до 15 тисяч осіб незалежно від віку і статі.

 

Коли польський союзник короля Швеції Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Під час військової наради у Жовкві гетьман Мазепа попросив у царя надати йому для оборони кордонів України 10 тисяч московських солдатів. На це сюзерен відповів васалові, що «не тільки 10 тисяч, а й десять чоловік не можу дати; як можете самі бороніться». Так у гетьмана з’явився формальний привід для реалізації таємних намірів про відокремлення Гетьманщини. Цар порушив зобов’язання обороняти Україну від «ненависних поляків», що було основою всіх українсько-московських угод із 1654 року.

 

Трагічна доля Батурина була великим ударом для української справи. Шведський учасник походу 1708-1709 рр. полковник граф Ілленштієрна писав: «Мордування, яке тут (у Батурині) було вчинене, навело такий жах на цілу країну, що не тільки більша частина України, а в тому числі й ті, що з прихильності до шведів зважилися були на повстання, залишилися по своїх домах, а й переважна кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога, а це викликало у нас великі недостачі і перешкоди в усіх наших пізніших акціях». Вірними Мазепі залишилися значна частина правобережного козацтва (зрадив його лише Білоцерківський полк), Полтавський полк на Лівобережжі (полковник – генеральний бунчужний Федір Мирович) і Запорозька Січ на чолі з Костем Гордієнком.

Усі засоби терору, психічного і фізичного – пропаганду, обіцянки й погрози, обрання нового «сепаратистського» гетьмана, цивільні церемонії й церковні обряди-анафеми, зневагу і знущання, кари в різноманітних формах й найжорстокіші для уяви тортури і страти, меч і вогонь – усе кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності. І це залишилося залізною традицією московського імперіалізму аж до нинішнього ХХІ століття.

У травні 1709 року московські війська здійснили чергову каральну експедицію: знищили багато українських поселень на Лівобережжі й зруйнували Запорозьку Січ. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшла Московія, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Ханській Україні. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року біля міста Бендери у селі Варниця Іван Мазепа помер. Тут його і поховали. Згодом перепоховали в кафедральному соборі монастиря св. Георгія у Галаці.

За гетьманом до Ханської України пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Лівобережжя та понад 4 тисячі січовиків[vi]. Це була сила, яка очолила подальшу боротьбу за державну незалежність Війська Запорозького.

 

[i] Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. – 3-тє вид., випр. і доповн. – К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – С. 388 – 391.

[ii] Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2004. – С. 131.

[iii] Окипшевич Л., Центральні установи України-Гетьманщини XVII–XVIII ст., ч. II. Рада Старшини. – Київ, 1930. – С. 264.

[iv] Малоросійський гербовник. – К. : Либідь, 1993. – С. 62.

[v] Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк – Париж – Торонто, 1960. – С. 285.

[vi] Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 338–339.

 

 

Підпис до фото:

1 – Іван Мазепа

2 – Добруджа, Буджак і Ханська Україна наприкінці XVII століття

3 – «Іван Мазепа з Пилипом Орликом». Кінець ХІХ ст., м. Кам’янець-Подільський. Полотно, олія. УЦНК «Музей Івана Гончара» – Невідомий художник XIX століття

4 – Молдовська марка із портретом Георге Дука

Поширити запис
Записано

buket@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар