Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Ханська Україна (частина 1)

Тривалий час історики незаслужено применшували роль південних теренів сучасної України у процесах її державотворення. Це й не дивно, адже «легітимізація» де-юре сепаратистського утворення – підмосковської лівобережної Гетьманщини, якою кілька століть займалася російська і радянська історична наука, не могла дозволити ґрунтовних досліджень ще одного державного центру Війська Запорозького. А насправді козацька держава під протекцією Кримського ханства й Османської імперії мала значно більше прав на спадщину Богдана Хмельницького, ніж будь-хто інший. Але спробуємо розібратися у політичних процесах, що відбувалися в Україні в XVII – XVIII століттях, поступово.

bogdan-khmelnickiy-gravyura-vilgel 

Стратегія поліпідлеглості

Ще 1650 року уряд Османської імперії запропонував Богданові Хмельницькому взяти протекторат над Військом Запорозьким. Козацька Україна мала стати васальною державою Османської імперії, як Молдова, Волощина, Трансільванія і Кримське ханство. На початку 1651 року Богдан Хмельницький, незважаючи на опозицію частини української шляхти і вищого духовенства, прийняв османський протекторат. Стратегія поліпідлеглості Війська Запорозького сусідам (навіть тим, які ворогували між собою) цілком вписувалася в тогочасну модель міжнародного визнання державних утворень. Зокрема, така модель, на переконання старшини Війська Запорозького, не давала можливості жодному із сусідів поглинути країну[i]. Проте тоді угода з Османською імперією так і не набула чинності через те, що восьмирічний на час її укладення султан Мегмед IV Осман ще не міг сам впливати на політику, і протиукраїнська партія переважила.

Слід зауважити, що Мегмеда привів до влади саме Б. Хмельницький, влаштувавши в Царгороді палацовий переворот (яничари-українці змовилися з матір’ю майбутнього султана і вбили батька). А матір’ю Мегмеда була українка з Полтавщини Надія Турхан Хатідже, яка мала певний політичний вплив на єдиного сина. За спогадами очевидців, Мегмед IV був «схожий обличчям на козака».

 

Османський протекторат

Підписання 20 січня 1667 року в с. Андрусовому під Смоленськом сепаратного перемир’я між Московським царством і Річчю Посполитою активізувало вищеозначену дипломатичну стратегію. Андрусівський мир закріпив насильницький поділ етнічної української території на дві частини – Правобережну і Лівобережну Україну. Порозуміння Московії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства на підставі угоди Богдана Хмельницького.

У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само, як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати»[ii]. Згодом уряд П. Дорошенка висунув такі умови підданства османському володареві та залежному від нього кримському ханові: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, якого обирали на генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманщини, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, кордони Української гетьманщини в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольського патріарха мають вільно обирати на архієрейському соборі й він перебуватиме на престолі до своєї смерті.

petro-doroshenko11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств[iii]. Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджаку[iv].

Також ще у жовтні 1667 року гетьман Петро Дорошенко підписав з Річчю Посполитою Підгаєцьку угоду, за якою західний кордон Війська Запорозького закріплювався по річці Горинь, а 1668-го відвоював у Москви Лівобережжя, і 8 червня того року його обрали «гетьманом обох сторін Дніпра».

 

Геополітичні ігри

Проте влада Петра Дорошенка «тріщала по швах» через геополітичні ігри Московії та Речі Посполитої. Так, за активної фінансової підтримки поляків і, вочевидь, москалів, кримський хан Аділь Ґерай без відома Мегмеда IV запустив у політикум свого ставленика Петра Суховія. Дехто з істориків саме від нього відраховує початок Ханської України, але це не так. Соціальна демагогія останнього (а він був блискучим промовцем) дала йому багато прихильників, зокрема, й на Січі. Будучи від початку агентом ворога і маючи завдання підірвати османсько-гетьманську угоду зсередини, 7 жовтня 1668 року «гетьман ханової величності» Петро Суховій видав «патріотичний» універсал до всього українського народу і розпочав за підтримки татар воєнні дії проти Дорошенка. Проте заклики «татарського» псевдогетьмана проігнорувала більша частина козацької старшини і його військова кампанія успіху не мала.

3 березня 1669 року наказний лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний визнав зверхність московського царя і, підписавши «Глухівські статті», що обмежували права Війська Запорозького, отримав владу над частиною Лівобережжя.

А у липні 1669 року на Правобережній Україні з’явився ще один гетьман. Ним став уманський полковник Михайло Ханенко, якого проголосили очільником Війська Запорозького «від імені польського короля» після повної поразки Суховія[v].

Так проти гетьмана Війська Запорозького Петра Дорошенка діяли колабораціоністи під проводом Ханенка й Суховія, що змінив ханську булаву на посаду генерального писаря пропольського козацтва, і сепаратисти Многогрішного. Мета у них була одна: із закликами до об’єднання України якнайшвидше знищити козацьку державу.

Тож Дорошенко звернувся по допомогу до султана. Посол Алі Ктуджі вручив Війську Запорозькому послання від Мегмеда IV Османа, в якому зазначалося: «Посилаю до вас бунчук і знамено не на підданство, але лише на знак приязні і на пострах ворогам нашим… І прийняв вас усіх людей, щоб земля ваша у спокої була і щоб ніхто її не спустошував».

Незабаром султан скинув із престолу кримського хана Аділь Ґерая, який на той час уже відкрито підтримував Річ Посполиту. А у вересні 1670 року Петро Дорошенко як санджакбей турецького султана розпочав боротьбу з Михайлом Ханенком.

sultan-megmed-iv

«Легітимізація» сепаратистів

Визначальний вплив на подальший розвиток подій мав Бучацький мирний договір – угода між Річчю Посполитою й Османською імперією, укладена 18 жовтня 1672 року в місті Бучачі чи його околицях. За цим договором під пряму владу султана переходив Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України. Ця адміністративна одиниця проіснувала під султанською владою до 1699 року. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, якого призначали у Стамбулі. Еялет поділявся на санджаки, яким підпорядковувалися менші округи – нахії. Спочатку було утворено Кам’янецький, Барський і Язловецький, а трохи згодом – Меджибізький санджаки[vi].

За Бучацьким договором 1672 року, держава Війська Запорозького «у старих кордонах» (Брацлавське і Київське воєводства) знову перейшла під булаву Дорошенка. Але польський сейм так і не визнав Бучацького договору. Через це 1673 року розпочалася нова польсько-турецька війна за Україну, що завершилася підписанням 17 жовтня 1676 року Журавненського мирного договору, який послаблював умови Бучацького.

Окрім цього, на територію Війська Запорозького ще на початку 1674-го розпочався наступ московських військ. Під тиском їхньої облоги столичного Чигирина 9 вересня 1676 року гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко присягнув на вірність московському цареві перед стольником Г. Косачовим. Через десять днів Дорошенко разом із 2000 козаків прибув до табору лівобережного гетьмана Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, які прислав колись йому султан. Саме тоді лівобережна «сепаратистська» Гетьманщина поглинула державу Богдана Хмельницького Військо Запорозьке, а ватажок промосковських козаків став носити титул Дорошенка – «гетьман обох сторін Дніпра». До того ж, щоб позбавити Правобережжя людського ресурсу, Іван Самойлович провів у 1678-1679 роках першу в українській історії примусову депортацію населення, що залишилася в історії з назвою «Великий згін». Було переселено козаків і посполитих усіх 11 правобережних полків. Про результати операції Самойлович доповідав у Москву, в Малоросійський приказ: «Все жители ржищевские, каневские, корсуньские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганьковские, черкасские на сю сторону согнаны й от неприятеля отстранены, а города й села, й местечки, й деревни их, где прежде жили в тоей стороне, все без остатку выжжены»[vii].

 

Стратегія поліпідлеглості Війська Запорозького сусідам (навіть тим, які ворогували між собою) цілком вписувалася в тогочасну модель міжнародного визнання державних утворень. Зокрема, така модель, на переконання старшини Війська Запорозького, не давала можливості жодному із сусідів поглинути країну. Проте тоді угода з Османською імперією так і не набула чинності через те, що восьмирічний на час її укладення султан Мегмед IV Осман ще не міг сам впливати на політику, і протиукраїнська партія переважила.

 

Українське князівство

Проте уряд Мегмеда IV й надалі не відмовлявся від своїх зобов’язань. 1676 року, відразу ж після отримання звістки про капітуляцію П. Дорошенка, султан Мегмед ІV присвоїв Юрієві Хмельницькому титул «князя України і вождя Війська Запорозького». У 1677-1681 рр., підтримуючи Ю. Хмельницького, вів спільно з українськими військами війну проти Московії за Лівобережну Україну, яка, на жаль, успіху не мала і завершилась укладанням Бахчисарайського мирного договору 1681-го терміном на 20 років.

Після підписання цієї угоди Мегмед IV призначив гетьманом Правобережної України молдавського володаря Георге ІІІ Дуку. Цим султан підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні та вкотре засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережжя. Дука звернувся до традиційних форм місцевого адміністрування, призначивши наказним гетьманом Івана Драгинича та відродивши на підосманській Україні козацькі полки. На козацькій раді поблизу Немирова обрано їхніх керівників. Полковником Корсунського полку став І. Губар-Бершадський (Губаренко), Черкаського – Вергун, Чигиринського – Уманець (за іншими даними, Гримбашевський), Білоцерківського – Стефан Куницький. Останній у липні 1683 року від імені ради правобережного козацтва попросився під владу польського короля, за що отримав від нього посаду гетьмана.

 

Через десять днів Дорошенко разом із 2000 козаків прибув до табору лівобережного гетьмана Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, які прислав колись йому султан. Саме тоді лівобережна «сепаратистська» Гетьманщина поглинула державу Богдана Хмельницького Військо Запорозьке, а ватажок промосковських козаків став носити титул Дорошенка – «гетьман обох сторін Дніпра».

 

Про ці смутні часи, коли за спустошену війнами Правобережну Україну, де жили, образно кажучи, два українці, змагалися три володарі булави розділеного зовнішніми ворогами козацтва, народ склав прислів’я: «На два українці – три гетьмани».

[i] Брехуненко В. Геополітика Хмельницького // Тиждень. – 2014. – 16 січня. – № 3 (323). – Електронний ресурс. – Режим доступу : http://tyzhden.ua/History/99072

[ii] Акты ЮЗР. – Т. VІІ. – С. 30–31.

[iii] Чухліб Т. Проти Москви разом із Туреччиною // День. – 2015. – 4 червня. – № 96. – Електронний ресурс. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/proty-moskvy-razom-iz-turechchynoyu

[iv] Эвлия Челеби. Книга путешествия. – Вып. 1. – Земли Молдавии и Украины. – М. : Наука, 1961. – Електронний ресурс. – Режим доступу : http://www.vostlit.info/Texts/rus8/Celebi3/text5.phtml?id=1731

[v] Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. – 3-тє вид., випр. і доповн. – К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – С. 201–203.

[vi] Чухліб Т. Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у турецьких планах завоювання Центрально-Східної Європи // Січеславський альманах. – 2005. – №1. – С. 110.

[vii] Костомаров Н. Руина: Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича // Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. – 1905. – Кн. 6. – Т.15. – С. 317–324.

 

 

 

Підпис до фото:

1 – Османська Імперія в 1672 році

2 – Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса, 1651 р.

3 – Петро Дорошенко

4 – Султан Мегмед IV

Поширити запис
Записано

buket@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар