Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Полтавщина та Крим. Дві історії української державності

Крим – унікальний регіон нашої Батьківщини, та в глибинах історії можна відшукати подібність долі цього причорноморського півострова до долі іншого українського краю – Полтавщини.
Зазирнемо в бурхливу добу Середньовіччя. У XIV-XV ст. за активної підтримки Великого князівства Литовсько-Руського на його околицях, на колишніх землях Золотої Орди, виникли дві молоді держави, одна – відоме всім Кримське ханство, а інша – незаслужено забуте Глинське князівство на Полтавщині.

Кінець XIV ст. видався часом міжусобиць та боротьби за владу в колись могутній Золотій Орді, одним з активних учасників якої був беклярбек (права рука хана), він же темник (командувач десятитисячного загону війська) Мамай, друга особа в державній ієрархії цієї країни та її фактичний правитель. Проте земна слава швидко минає, Мамай зазнав поразки в Куликовській битві 1380 р., у ній загинув його хан Мухамед Булак. Мамай пережив хана ненадовго, він втік до Криму, і вже там знайшов свою загибель.

Дивовижна гра доль та шляхів
А от його нащадкам пощастило заснувати власну державу. Син Мамая, Мансур-Кият, пішов до дружньої йому Литовсько-Руської держави, де отримав великі землі на неспокійних східних околицях, на яких утворив власне князівство. Центром нового князівства стало місто Глинськ, до володіння увійшли також Полтава та Глиниця; ці міста були відбудовані сином Мамая. У 1392 р. князівство, створене Мансур-Киятом, долучилося до складу Великого князівства Литовсько-Руського, тоді ж прийняв православне хрещення його син Олекса (після хрещення – Олександр). У Олекси був брат Скідер, який обрав інший шлях, ба навіть більше – зробив інший цивілізаційний вибір: він та його піддані, взявши коней та верблюдів, відкочували до перекопських степів поблизу Криму. Нащадки Олекси та його людей стали українцями та християнами, нащадки його брата Скідера зі своїм народом – кримськими татарами й мусульманами. Історія – дивовижна гра доль та шляхів.

 

У 1392 р. князівство, створене Мансур-Киятом, долучилося до складу Великого князівства Литовсько-Руського, тоді ж прийняв православне хрещення його син Олекса (після хрещення – Олександр). У Олекси був брат Скідер, який обрав інший шлях, ба навіть більше – зробив інший цивілізаційний вибір: він та його піддані, взявши коней та верблюдів, відкочували до перекопських степів поблизу Криму. Нащадки Олекси та його людей стали українцями та християнами, нащадки його брата Скідера зі своїм народом – кримськими татарами й мусульманами. Історія – дивовижна гра доль та шляхів.

 

Князі Глинські
Визнавши над собою владу князя Вітовта, нащадки Мансур-Кията та Олекси стали зватися князями Глинськими. Та аж до середини XVI ст. вони ще підписувалися у документах своїм родовим прізвищем Мамай.
За угодою з литовськими князями, нащадки войовничих золотоординців мали брати участь у війнах, які вела Литва. Згодом Глинські значно розширили свої володіння далеко за межі Полтавщини на сучасні землі Харківщини, південь Чернігівщини та Сумщини, лівобережну Черкащину, а також на Бєлгородську та Курську області Росії. До початку XVI ст. князівство зберігало внутрішню автономію. Влада князів була приязною до підданих: голів місцевих громад та їхніх військових ватажків обирало населення, податки не сплачувалися, землі у власників не відбирали, проте був військовий обов’язок: за наказом князів чоловіки мали вирушати на війну під командою свого князя. Та вирішували починати воєнні дії чи ні князі не самовільно, а лише з дозволу народу. За своєю організацією і управлінням князівство нагадувало не феодальну монархію, а пізнішу козацьку державу і, радше за все, воно й було її прототипом. Князь Богдан Федорович Глинський у 1488-1495 рр., будучи черкаським воєводою, організував на черкаському прикордонні козацькі загони, зробивши значний внесок у заснування українського козацтва. Його боєвим хрещенням стало взяття новозбудованої кримцями на березі Чорного моря фортеці Очаків у 1493 році. Після цієї події ім’я козаків стало відомим за межами України, а постать козака Мамая стала архетипом мужнього воїна – захисника Вітчизни. Образ козака з бандурою, який сидить по-турецьки склавши ноги, став популярним сюжетом українського народного мистецтва. Картини з козаком Мамаєм були відомі по всій Україні, але найбільше розповсюдження мали на теренах колишнього Глинського князівства.

 

mamay-kiy
Цікавим було етнічне обличчя краю. Там жили нащадки східнослов’янського племені сіверян (згодом відомі як севрюки), а також тюрки – нащадки половців-кипчаків та вихідців з золотоординських татар, які на початку існування князівства становили більшість населення. З початку XV століття севрюки поступово асимілювали тюрків, і слов’яни згодом почали переважати чисельно.
У 1508 р. князі Глинські намагалися розірвати союз із Литвою та перейти на службу до московських князів, за що поплатилися втратою свого краю. Колись єдине князівство перетворилося на низку земельних володінь, проте значна частина роду Глинських змогла зберегти свою спадщину.
Подібні процеси державотворення відбувалися на тому ж меридіані південніше Полтавщини – у Криму.

Заснування Кримського ханства
Засновником Кримського ханства та його першим правителем був Хаджі Герай. Біографія та обставини життя цього монарха досить цікаві: своїй владі над Кримом, відтак і заснуванню кримської державності, він мав завдячувати володарям Литовсько-Руської держави. Майбутній хан народився та тривалий час жив у Литві, де володів містом Ліда. У 1428 р., заручившися підтримкою князя Вітовта, він спробував завоювати Крим, але, зазнавши невдачі, повернувся до Литви. Друга спроба стати володарем Криму, зроблена в 1431 р., також не мала успіху, й лише наступного разу, в 1441 р., коли литовський князь Казимір на прохання татарської аристократії послав його на царювання до Криму, Хаджі Гераю пощастило: він остаточно закріпився в Криму як правитель нової держави – Кримського ханства. Посилання на дружбу та союзницькі стосунки Хаджі Герая з Казиміром містить листування між володарями Криму та Литви протягом усього XVI ст. Закріпившися при владі, кримський хан переніс столицю своєї держави з міста Кирим, яке тепер має назву Старий Крим, до захованого в горах міста Кирк-Ор, що нині більш відоме як Чуфут-Кале. За кілька десятків років, у 1502 р., Кримське ханство поклало кінець існуванню золотоординської держави, тобто того, що від неї на той час залишилося, захопивши землі далеко за межами півострова, включно з басейном Дону та Поволжям. Кримське ханство поширило свої володіння на величезні простори сучасної Східної України та Південної Росії, та надовго втримати їх не змогло: вже у 1556 році Волго-Донське межиріччя увійшло до складу Московської держави.

 

На відміну від Полтавщини, Крим не увійшов до складу Литовсько-Руської держави. Ханство знайшло собі іншого покровителя – турецького султана. А з князівства нащадків Мамая згодом постала козацька державність, яка мала свою непросту історію стосунків із Кримом. Проте українсько-козацькі та кримськотатарські державницькі традиції мають спільні корені.  

 

Тарак-тамга
Крім обставин виникнення, дві держави об’єднував і спільний геральдичний символ правлячого роду – тарак-тамга.
Тамга була знаком певного роду чи навіть племені і перекладається просто: «знак» чи «літера». Цей знак традиційно використовувався як тавро та печатка. Тамга – як слово і як явище – особливо розповсюдилося у країнах Центральної Азії, Кавказу та Східної Європи за часів Золотої Орди й стало асоціюватися з документами цієї держави – ханськими ярликами з печатками. Самі ж ці знаки на багато століть старші за ординську еру. На наших теренах тамги використовували ще сармати та боспорські царі. Як саме використовували? Насамперед позначали тамгами свою власність: худобу, посуд, зброю, будинки. Серед народів, які живуть у наш час, тамги розповсюджені у монголів, киргизів, казахів, узбеків, башкирів, марійців, татар, ногайців, кримських татар, карачаївців, балкарців, абхазів, абазин, черкесів, осетин, вайнахів, а саме слово «тамга» є киргизького походження.

 

khadzhi-geray_zasnovnik_krimskogo-khan
Надихалися творці тамг простими геометричними фігурами та стилізованими зображеннями побутових предметів, тварин чи зброї, часто тамгами ставали літери – чимало їх нагадують літери рунічної абетки. Головна умова – простота й лаконічність знака, його легка впізнаваність та можливість до варіацій: наприклад, на князівських тамгах часів Київської Русі залежно від уподобань власника тризуб міг трансформуватися у двозуб та навпаки. Так, тризуб князя Володимира та інших представників великокнязівської династії Рюриковичів – це класична тамга, що має коріння в далекому сарматському минулому нашої землі, тож недарма за кілька століть пізніше, у часи Речі Посполитої, серед української та польської шляхти набула популярності мода на сарматську спадщину. Та наразі ми вестимемо мову не про князівський тризуб, а про іншу, схожу на нього тамгу, що поєднала собою такі краї, як Крим та Полтавщина.

Символ, що об’єднує
Як символ ханської влади тарак-тамгу першим почав використовувати перший хан Криму Хаджі Герай, карбуючи свої монети із зображенням цього символу. «Тарак» кримськотатарською мовою означає «гребінь». Його зображеннями прикрашений Ханський палац у Бахчисараї. З відродженням кримськотатарської державності в 1917-1918 рр. як національний прапор був прийнятий кьок-байрак (синій прапор) із золотою тамгою Гераїв.
Князі Глинські мали за герб майже таку саму тамгу, тільки на червоному тлі. Цікаво, що в пізніших польських гербовниках герб із тарак-тамгою називається гербом Киркор, що своєю назвою також веде нас до Криму, до вже згадуваного нами печерного міста Кирк-Ор (Чуфут-Кале), столиці хана Хаджі Герая.
Отже, дві молоді держави – Кримське ханство та Глинське князівство на Полтавщині – виникли в одну історичну епоху розпаду Золотої Орди, з благословення та за безпосередньої участі литовсько-руських князів, обидві мали етнічно строкатий склад населення, значну частину якого і там і там складали тюрки-кипчаки, а вінчав цю спорідненість спільний герб у вигляді тарак-тамги, нині більш відомої як національний герб кримських татар. Історичні долі двох держав склалися по-різному. На відміну від Полтавщини, Крим не увійшов до складу Литовсько-Руської держави. Ханство знайшло собі іншого покровителя – турецького султана. А з князівства нащадків Мамая згодом постала козацька державність, яка мала свою непросту історію стосунків із Кримом. Проте українсько-козацькі та кримськотатарські державницькі традиції мають спільні корені.

Поширити запис
Записано

dzuba@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар