Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Українці в Криму (XV – початок XX cт.)

Зухвала анексія Криму Російською Федерацією викликала появу багатьох різноманітних публікацій на тему історичних, економічних, культурних зв’язків Кримського півострова з Україною. Ми не залишаємось осторонь і пропонуємо увазі наших читачів дослідження відомого українського історика, археографа Ярослава Дашкевича, автора понад 1700 наукових та публіцистичних праць.  Воно побачило світ ще у жовтні 1991 року, проте залишається актуальним і зараз, через 25 років, особливо зважаючи на події холодної весни 2014 року. То ж чи має Україна право на Крим? Спробуємо дізнатися про це…

 Український національний рух у Криму в 1917-1918 рр.

Великі зміни відбувалися у самому Криму. У Сімферополi після лютневої революцiї відбулися збори української інтелiгенцiї (понад 200 чоловік), на яких було утворено  Сімферопольську українську громаду, її очолив викладач гімназiї Клименко. У складі Залогової (гарнізонної ради солдатських депутатів) було утворено українську секцiю для культурно-освітньої роботи. Виник Український військовий клуб ім. гетьмана П. Дорошенка (головою клубу став офіцер Мацько). 24 травня 1917 р. у Сімферополi  відбулося величаве Шевченківське свято, в якому взяло участь близько 15 тис. осіб, делегацiї з Феодосiї, Севастополя, від Чорноморського флоту. В цей же день з українізованих частин Сiмферопольського гарнiзону (вони налiчували 10 тис. осіб на 30 тис. всієї залоги) було утворено Перший український сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка, що зайняв окрему казарму, вивісивши синьо-жовтий прапор. (Виходить, що у 1917 р. вивісити в Криму синьо-жовтий прапор було легше, ніж тепер!) Пiд час виборів до Сімферопольської міської ради 1917 р. українцi висунули своїх кандидатів i провели до складу мiської ради трьох радних-українцiв.

 

24 травня 1917 р. у Сімферополi  відбулося величаве Шевченківське свято, в якому взяло участь близько 15 тис. осіб, делегацiї з Феодосiї, Севастополя, від Чорноморського флоту. В цей же день з українізованих частин Сiмферопольського гарнiзону (вони налiчували 10 тис. осіб на 30 тис. всієї залоги) було утворено Перший український сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка, що зайняв окрему казарму, вивісивши синьо-жовтий прапор.

 

У Севастополi пiсля лютневої революцiї гурток «Кобзар» вийшов з пiдпілля. У березнi 1917 р. він провів першi збори українських моряків. Почався рух за українiзацію Чорноморського флоту. У квітнi 1917 р. на других зборах було утворено Українську чорноморську громаду на чолi з В. Лащенком, про якого я вже згадував. Українська чорноморська громада мала свій центр у будинку Унiон-банку на головнiй вулиці Севастополя. У громаді працювали військова, просвітня, агітацiйно-пропагандистська  та господарська секцiї, в яких дуже активну участь брали вищі рангом офiцери флоту. До кінця квітня українські корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортецi, в частинах морської авіації. У липнi 1917 р. першим пiдняв український прапор мінононосець «Завидний».

petro-bolbochanПiсля проголошення Української Народної Республiки ІІІ універсалом (19 листопада) майже половина кораблiв флоту підняла український прапор, у Севастополi відбувся військовий парад.

1917 року в Криму починають виходити українські книжки. У Севастополi виникло  українське видавництво «Атос», що видало, між iншим, драматичний твір-комедію В. Товстоноса «Товариш Пролітайло»; у Феодосiї було надруковано брошуру  П. Нечипоренка «Про стародавню Русь». У наступному 1918 р. в Сімферополі побачили світ «Пісні та вірші» Д. Ткаченка.

Весь український громадсько-політичний, військовий та культурний рух натрапив на страшну протидію російських шовіністичних кіл та зрусифікованої верхівки деяких національних меншин (євреїв, поляків). З іншого боку, він користувався підтримкою кримських татар, білорусів, грузинів. При українській допомозі дійшло до утворення в Сімферополі татарського куреня пiд командуванням поручника Ібрагімова.

Як відомо, в кінці грудня 1917 р. – на початку січня 1918 р. більшовицькі заколотники почали захоплювати територію Криму, зміцнюючи своє панування жорстоким терором, який коштував життя десяткам тисяч невинних людей. Жертвами терору стали також українські громадські та культурні діячі.

 

Боротьба за Крим

Хоча Центральна Рада в першi мiсяці своєї діяльності займала не завжди послiдовну позицiю, в остаточному результаті вона не відмовилася від цієї територiї та від Чорноморського флоту. 22 грудня 1917 р. в Києві було утворено Генеральний секретаріат морських справ, перетворений 1 березня 1918 р. на Морське міністерство. Ще раніше, 14 січня 1918 р., колишній російський Чорноморський військовий флот, а також торговельний флот було проголошено флотами Української Народної Республiки. У квітнi 1918 р. Центральна Рада устами міністра закордонних справ оголосила, що Крим становить частину України. В серединi квітня 1918 р. військова кримська група полковника Павла Болбочана (виділена із Запорозького корпусу генерала Натієва) почала наступ на червоний Крим. 20 квітня група прорвала більшовицький фронт на Сивашi, 22 квітня зайняла Джанкой, 25 квітня – Сiмферополь, поваливши там владу Раднаркому Кримської радянської республiки i захопивши в полон Штаб оборони республiки. Цього самого дня Гордієнківський кінний полк зайняв Бахчисарай. 29 квітня Чорноморський флот у складі 3 бригад лінійних кораблiв, 1 бригади крейсерiв,  1 бригади гідрокрейсерiв дивізії міноносцiв i 22 пiдводних човнiв пiдняв українські прапори.

Однак під натиском нiмцiв, що почали окупувати Крим, українські війська були змушенi вийти з Криму.

 

В серединi квітня 1918 р. військова кримська група полковника Павла Болбочана (виділена із Запорозького корпусу генерала Натієва) почала наступ на червоний Крим. 20 квітня група прорвала більшовицький фронт на Сивашi, 22 квітня зайняла Джанкой, 25 квітня – Сiмферополь, поваливши там владу Раднаркому Кримської радянської республiки i захопивши в полон Штаб оборони республiки.

 

Гетьманський уряд, незважаючи на свою велику залежнiсть від нiмецької військової влади, не думав відмовлятися від Криму. В такому дусі діяли представники Української держави в Криму – адмірали Михайло Остроградський-Апостол (травень-червень 1918 р.) та В’ячеслав Ключковський (з червня 1918 р.). У липні 1918 р. в Києві було утворено Комітет Степової України з завданням пiдготувати iнтеграцiю Криму. Місцевий кримський уряд що також спирався на німецьку збройну силу (уряд ген. Сулеймана Сулькевича, білоруського татарина за походженням), проводив різко антиукраїнську політику, намагаючись захопити ті три повіти континентальної України, які ранiше входили до складу Таврійської губернiї. Пiсля митної війни та фактичної блокади, проведених з українського боку, С. Сулькевич змушений був капітулювати. Внаслідок українсько-кримських переговорів у Києві (вересень 1918 р.) було опрацьовано прелімінарний договір про входження Криму до складу Української держави зі збереженням внутрішньої автономiї, територіальної армiї, власної адмiністрації, зі статс-секретарем для справ Криму в Кабінеті Мінiстрів України. 11 листопада 1918 р. німцi передали рештки Чорноморського флоту (1 лiнiйний корабель, 1 гідрокрейсер, 7 мiноносцiв) Українi. 16 листопада в Криму, за погодженням з українською стороною, було утворено новий уряд на чолi з караїмом Соломоном Кримом.

 

karta-krimskoi-operacii-armii-unr_kvГоворять цифри…

Подальшi подiї в Українi та Криму зруйнували тi полiтичні й економічнi зв’язки, якi почали встановлюватися i зміцнюватися. Вони відбилися трагiчно також на становищі українців Криму. На Крим насувалися нові хвилi білого та червоного терору…

Недаремно я зупинився докладнiше на подіях 1917-1918 рр. Менi здається, що тут відчутні деякі аналогiї з подіями в сучасному Криму. Можливо, вивчення цих подібностей  допоможе в боротьбі за рівноправність українського населення Криму, кількість якого досягне незабаром 1 млн. осіб.

Закінчуючи свою розповідь, постараюся відповісти хоча б поверхово, на запитання: скільки все ж таки могло бути українців у  Криму напередодні революцій 1917 р. Про  фальсифікаторство російської дореволюційної статистики я вже згадував – та фальсифікаторська лінія відносно статистики Криму тривала також у радянський час. Спробую застосувати метод ретроспекції, виходячи з перепису 1926 р.

За офіцiйними даними цього перепису, в Криму на 714 тис. населення мешкало 301 тис. росіян (42%), 77 тис. українців (близько 11%), 179 тис. татар (25%). Відомо, що в Криму, як і в інших регіонах тогочасної РРФСР, кількість українцiв та білорусів у 1926 р. на суміжних до України та Білорусії територіях штучно дуже зменшували. Корективи, внесені демографічною статистикою, припускають, що в Криму в цей час мешкала приблизно однакова кількість росіян та українців – по 180-200 тис. осіб (тобто приблизно по 26%). Треба думати, що співвідношення національностей Криму не дуже змінилося протягом Першої світової війни і т. зв. громадянської. У 1913 р. в Криму мешкало близько 730 тис. осіб; якщо вважати, що й тоді українців було 26%, то загальна їхня кількість становила близько 190 тис. Очевидно, що ці підрахунки вимагають перевірки (якщо вона можлива), але мені здається, що цифри відповідають тогочасним реалiям.

 

Зруйнувати перешкоди…

Які можна зробити висновки з того, що я говорив про етнiчну, а частково й політичну історію українцiв Криму т. зв. дорадянського періоду?

По-перше, починаючи з періоду існування давньої Київської держави, та ще й  ранiше, серед мешканців Криму завжди була значна кількість українців та їхніх безпосередніх предків – русів.

По-друге, у ХVII ст. в Криму склалася така етнодемографiчна ситуацiя, що українців на півострові було в 3-4 рази більше, ніж кримських татар i турків. Невміння тогочасної української сторони будувати відносини з Кримом на реалістичних підставах, а також байдужість до долі українців-невільників стали основною причиною того, що в Криму ще тоді не сформувалася численна за своїм складом українська спільнота. Цей висновок має цілком актуальне політологічне значення для нашого часу. Непродумане ставлення до російськомовних прошарків українського населення може не лише закрити шлях до їхнього повернення в лоно української нації, але й перетворити цю етнолінгвістичну групу в байдужу або й ворожу до українства. «Caveant cjnsules ne quid respublica detrimenti capiat» – говорив Цицерон. Тому хай справді «пильнують консули, щоб республiка не зазнала якоїсь шкоди».

 

За офіцiйними даними перепису 1926 року, в Криму на 714 тис. населення мешкало 301 тис. росіян (42%), 77 тис. українців (близько 11%), 179 тис. татар (25%). Відомо, що в Криму, як і в інших регіонах тогочасної РРФСР, кількість українцiв та білорусів у 1926 р. на суміжних до України та Білорусії територіях штучно дуже зменшували. Корективи, внесені демографічною статистикою, припускають, що в Криму в цей час мешкала приблизно однакова кількість росіян та українців – по 180-200 тис. осіб (тобто приблизно по 26%).

 

По-третє, національнi переслідування з боку російської адміністрації та шовіністичних кіл російського суспільства в Криму стали причиною денаціоналізації основної маси українського населення Криму. Однак, незважаючи на це національне гноблення, сприятливі обставини революційних 1917-1918 років довели до спалаху національної свідомості, активного і досить міцного суспільно-політичного, військового і культурного руху серед українців Криму, для придушення якого було застосовано засоби червоного і білого терору.

І, нарешті, останнiй висновок: історія українцiв Криму, як важлива і незвичайно актуальна дослiдницька проблема, вимагає поглибленого вивчення в наш час. Такі дослiдження можуть допомогти зламати не лише панівні зафальшовані стереотипи, але й зруйнувати перешкоди, які стоять сьогодні на шляху українського національного відродження Криму, на шляху, в кінці якого вже справді шануватимуться як права людини, так i права народів та націй. Також української нації в Криму.

 

Газета «Дзвін Севастополя», Грудень 1997.

Поширити запис
Записано

dashkevich@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар