Рубрики
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
 

Кримські татари як корінний народ: історія питання і сучасні реалії

Під такою назвою у грудні 2016 року Державним підприємством «Кримський дім» буде видано посібник, автором якого є експерт з правових відносин у міжнаціональній сфері Інституту демократії ім. П. Орлика Наталя Беліцер.

Продовжуємо ознайомлювати наших читачів з деякими розділами даного посібника, уривки з якого ми публікуватимемо протягом кількох наступних номерів.

 

  1. Кримські татари: боротьба за статус корінного народу від початку повернення в Крим після масової депортації у травні 1944 року (1989 – 2013)

 

6.1 Регіональний кримський і загальнонаціональний контексти

 

Після масової депортації кримських татар і чотирьох національних меншин з території Криму, 30 червня 1945 року Кримська АРСР втратила свій автономний статус і згідно з законом, ухваленим у червні 1946 року, перетворилася на звичайну область спочатку Російської РФСР, а з 1954-го – у складі Української РСР. Початком процесу відновлення кримської автономії можна вважати вересень 1990 року, коли депутати Кримської облради закликали до скасування відповідного закону і повернення Криму автономного статусу. Це рішення було підкріплено результатами референдуму, проведеного у Криму 20 січня 1991 року: з тих 81,3% жителів Криму, що взяли участь у референдумі, 93,3% проголосували за відновлення Кримської АРСР «як суб’єкта СРСР і учасниці нового договору про СРСР», тобто суверенного суб’єкта «оновленого» і «реформованого» Радянського Союзу, за який гаряче виступав перший (і останній) президент СРСР М. Горбачов.

Практично всі кримські татари, що повернулися на той час з місць вигнання (масова репатріація почалася у 1989 році), бойкотували цей референдум, оскільки вважали, що він жодним чином не враховує їхніх інтересів, а ухвалення такого рішення загрожує дестабілізацією ситуації на півострові.

Після палких дебатів у Верховній Раді тодішньої УРСР, 12 лютого 1991 року депутати проголосували за «відновлення» кримської автономії в кордонах України. Той факт, що колишню Кримську АРСР можна вважати де-факто кримськотатарською автономією (наприклад, кримськотатарська мова була офіційною на рівні з російською), не був узятий до уваги.

Саме на тлі цих подій вперше постало питання про статус кримських татар як корінного народу. Ніхто з делегації кримських татар, що прибули до Києва представити свою позицію, не був допущений ані до засідання у ВР, ані до попередніх обговорень проблеми. На той час ВР мала стійку прокомуністичну більшість (т. зв. «група 238») і демократичну пронезалежницьку меншість під назвою «Народна Рада», а також значну частину тих, хто не визначився («болото»). Стенограма засідання 12 лютого засвідчила, що представники націонал-демократів уже тоді вказували на те, що кримські татари – корінний народ Криму, і подібні питання неможливо вирішувати без їхньої участі і до завершення процесу повернення на Батьківщину. Їхні опоненти традиційно уникали самого слова «народ» або апелювали до думки «усіх народів Криму» або «народу Криму», висловленої на референдумі. Деякі депутати фракції «Народна Рада» пропонували створити національно-територіальну Кримськотатарську автономну республіку, але, зрозуміло, такі пропозиції не мали шансів на підтримку депутатською більшістю.

 

В результаті гарячих дебатів уночі 28 червня 1996 року був досягнутий певний компроміс: у вітчизняній юриспруденції вперше з’явилася така категорія, як «корінні народи», але хоча цей термін фігурував у трьох конституційних статтях (ст. 11, 92.3, 119.3), в них не було визначено, які саме етнічні групи підпадають під цю категорію і якими правами вони мають бути наділені.

 

У підсумковому голосуванні 253 депутати підтримали створення АРК. Таке рішення було ухвалене, насамперед, з надією вгамувати пристрасті проросійських сепаратистів Криму і тим самим послабити їхні позиції. Ігнорування вимог кримських татар, очевидно, вважалося значно менш небезпечним для майбутнього України, ніж відмова задовольнити волю більшості «кримського народу».

Ухвалений 12 лютого 1991 року закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки» спричинив глибоке розчарування кримських татар; у Заяві Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) було сказано, що визначення статусу національної території не може бути результатом голосування простої більшості населення, яке було переселено з інших територій (мається на увазі переселення до Криму з Росії та України після депортації кримських татар, а також болгар, вірмен, греків, німців та італійців). У Зверненні до Гельсінського комітету з прав людини підкреслено, що таким чином відбулося брутальне порушення прав корінного кримськотатарського народу. Таке сприйняття «відновлення» Кримської АРСР повністю поділяв і підтримував «Рух» – на ті часи наймасовіше і найпотужніше громадське об’єднання національно-демократичного спрямування, налаштоване на державну незалежність України. Рада національностей «Руху» оприлюднила спеціальну Заяву щодо ситуації в Криму, де вимагала від України гарантувати повне дотримання прав усіх національностей, але перш за все – кримських татар «як корінного народу, що не має іншої Батьківщини».

Найважливішим наслідком створення в Криму «російськомовної республіки» без урахування волі корінного народу було, мабуть, рішення ОКНР про скликання у червні 1991 року Другого Курултаю. Головний з ухвалених документів – Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу, де, крім рішення про створення Меджлісу як основного представницького органу між сесіями Курултаю, сказано, що єдиним суб’єктом права на самовизначення на території Криму є кримськотатарський народ, і що здійснення цього права буде відбуватися на підставі демократичних норм міжнародного законодавства, з повним дотриманням прав усіх жителів Криму незалежно від їхнього етнічного походження, і виключно мирними, ненасильницькими методами. Відповідні звернення з проханням про підтримку були направлені владним структурам СРСР, Української РСР, ООН та іншим міжнародним організаціям.

Як і можна було очікувати, ці заклики не отримали жодної позитивної відповіді. Навпаки, усі наступні роки вони свідомо використовувалися – без урахування історичного контексту – для обґрунтування активної анти-кримськотатарської пропаганди і звинувачень кримських татар у намірах не тільки добитися для себе якихось особливих прав корінного народу, а й встановити власну «етноцентричну» державу, що нібито створює загрозу для слов’янської більшості населення півострова.

На жаль, у наступні роки Українська держава практично не звертала уваги на політичні вимоги кримських татар, хоча й намагалася підтримати процес їхньої репатріації та облаштування фінансовими й організаційними заходами. Свідченням цього є (все ще чинний!) Закон «Про національні меншини в Україні», поспіхом розроблений і ухвалений 25 червня 1992 року – значно раніше, ніж у більшості інших пострадянських республік, а також країн Центральної та Східної Європи. У цьому законі кримські татари взагалі не виокремлені і навіть не згадані, що означало визнання їх однією з численних «національних меншин» України. Не більшої уваги приділяла прагненням кримських татар і міжнародна спільнота. Навпаки, цей закон отримав високу оцінку міжнародних організацій, зокрема, ОБСЄ, як такий, що відповідає традиціям і принципам європейської ліберальної демократії, і був визнаний одним із кращих у регіоні (на що і досі посилаються деякі українські посадовці).

Проте згідно із законом про національні меншини у 1993 році було створене Міністерство у справах національностей, яке розпочало активну роботу з написання Концепції етнонаціональної політики України із залученням експертної спільноти, НУО, вчених, лідерів організацій етнічних меншин тощо. У цьому законопроекті, спираючись на норми Конвенції № 169 Міжнародної організації праці (МОП), були закладені положення про надання кримським татарам статусу корінного народу, який не має батьківщини поза межами України/Криму. На жаль, ця робота не була доведена до кінця внаслідок зміни керівництва Міністерства у 1994-му, а всі наступні версії Концепції етнополітики не містили такої норми й узагалі виявилися набагато слабкішими.

Зрозуміла для багатьох українських політиків роль кримських татар у відстоюванні не тільки своїх прав, а й державних інтересів у Криму вимагала «кроків назустріч» їхнім прагненням, зокрема, стосовно статусу корінного народу. Активне обговорення цих проблем значною мірою вплинуло на депутатів ВР, що мали ухвалити нову Конституцію України. В результаті гарячих дебатів уночі 28 червня 1996 року був досягнутий певний компроміс: у вітчизняній юриспруденції вперше з’явилася така категорія, як «корінні народи», але хоча цей термін фігурував у трьох конституційних статтях (ст. 11, 92.3, 119.3), в них не було визначено, які саме етнічні групи підпадають під цю категорію і якими правами вони мають бути наділені. Передбачалося, що ці питання будуть врегульовані окремими законодавчими актами.

Одразу ж після ухвалення Конституції Міністерство юстиції ініціювало створення Робочої групи для вироблення проекту окремої Концепції національної політики України стосовно корінних народів, а також законопроекту про статус кримських татар як корінного народу України. За кілька місяців РГ виконала це завдання, і наприкінці 1996 року обидва документи були готові для подальшого опрацювання.

Варто згадати деякі конкретні положення того, першого, законопроекту про статус кримськотатарського народу. В ньому запропоновані нові підходи до відносин між Державою і корінним народом, що ґрунтуються на державних гарантіях участі корінного народу у процесах прийняття політичних рішень з питань, що безпосередньо його стосуються (ст. 3); створення спеціального Державного реєстру кримськотатарського народу (на добровільній основі) (ст. 5); представництво в усіх виборних органах влади – ВР, АРК, місцевих органах самоврядування (ст. 6). Представницькі органи – Курултай, центральний, регіональні і місцеві Меджліси – мали бути офіційно визнаними (ст. 9), а кримськотатарська мова – вільно використовуватися в усіх сферах суспільного і публічного життя нарівні з державною мовою (ст. 11). Однак у повній відповідності до Конвенції МОП № 169, у ст. 12.3 сказано, що «використання терміна «корінний народ» у цьому законі не означає набуття прав, ідентичних правам «народів» – суб’єктів державотворення в міжнародному праві» (малося на увазі зовнішнє самовизначення, тобто можливість відокремлення від існуючої демократичної держави і створення власної суверенної держави).

Зрозуміло, що якби ці важливі законопроекти були вчасно подані на розгляд ВР і в оптимістичному сценарії ухвалені нею, Україні вдалося б уникнути багатьох ускладнень і подальшого негативного розвитку подій, які «увінчалися» анексією Криму 2014 року.

Далі буде…

 

Інформація надана за сприяння ДП «Кримський дім»

Фото Т. Москаленко

Поширити запис
Записано

pasternak@svitlytsia.in.ua

Коментарів немає

Залишити коментар